Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених у каталозі.
Все починається з добра
Мета: Виховати у дітей людяність, гуманізм у стосунках, доброзичливість, повагу до людей, великодушність, скромність та самопожертву. Навчити оволодівати мистецтвом спілкування та навичками взаємодопомоги, пробуджувати у дітей щирий інтерес до всього корисного,морального; бажання назавжди зберегти людську гідність. Хід заходу Вчитель. Ти сама загадка. Відгадай себе, І все, мабуть, тоді на місце стане. Червоне, біле, ніжно-голубе Відкриється за шторою туману. В твоїх очах світає небокрай. А дум плоди, мов яблука на вітах… Насамперед себе ти відгадай, Коли ти хочеш інших зрозуміти. Чи повинні ми знати самих себе? Для чого це нам потрібно? Так, знати себе потрібно, бо, знаючи свої індивідуальні особливості, ви зможете отримати знання й уміння. А з їх допомогою можна реалізувати власні потреби та інтереси. Як же ми дізнаємося про себе? [/i](Учні відповідають: «Із зовнішніх джерел, у дитинстві оцінюємо себе за оцінками дорослих, рідних учителів»). Вчитель. Пізнавати себе – це значить розвивати в собі навички спілкування, взаємодопомоги, уміння радіти за успіхи ближніх, любити та жертвувати, плакати та сміятися, переживати та сподіватися. Не віджени колючим словом Того, хто руку подає, - Так можна, навіть випадково, І щастя втратити своє, Для чого живе людина? Який слід вона залишить на землі? Перш ніж відповісти на це запитання мені б хотілося, щоб ви послухали притчу В. Сухомлинського. Старий Майстер побудував кам’яний будинок. Став тай дивиться з сторони. «Завтра в цьому будинку оселяться люди», - думав він. А в цей час біля будинку грався семирічний хлопчик. Він скочив на тільки що цементований поріг і залишив на ньому слід своєю маленькою ніжкою. Минуло багато років. Хлопчик став дорослим чоловіком. Життя склалося його так, що він часто переїжджав із міста в місто, ніде довго не затримувався ні до чого не прив’язувався ні руками ні душею. Прийшла старість. Згадав літній чоловік про рідне село на березі Дніпра. Захотілося йому відвідати свою Батьківщину. Приїхав чоловік на рідну землю. Зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі тільки плечима знизують – ніхто не пам’ятає цього чоловіка. Зустрівся на дорозі старенький дідусь та й запитує його: - Щось, можливо, ти залишив після себе? Чи є в тебе син або донька? - Ні, немає ні сина, ні доньки, - відповів літній чоловік. - Може ти посадив в нашому селі сад чи принаймні дерево? - Ні, не посадив я сад… - Може ти поле засіяв? - Ні, не працював я у полі… - А може, ти вірші пишеш, пісні складаєш? - Ні, і цього я не вмію… - Тоді хто ти такий? Що робив усе своє життя? – з подивом запитав дідусь. Нічого не зміг відповісти літній чоловік. І раптом він згадав ту мить, коли залишив свій слід на порозі одного будинку. Підійшов чоловік до нього. Стоїть будинок як учора збудований, а на порозі закам’янілий слід його дитячої ніжки. «Ось і все, що залишилося після мене на землі, - з гіркотою подумав літній чоловік. – Але цього мало! Не так потрібно було прожити своє життя…». Ось така історія. Як ви гадаєте, у чому трагедія життя цієї людини? (Учні відповідають). Вчитель. Так, я з вами повністю згодна, що ця людина витратила все своє життя на дрібниці. І щоб ніколи не відчути гіркоту життєвого полину у зрілі роки, не шкодувати, що життя пройшло марно, потрібно самому собі дати відповідь: у чому сенс мого життя? Чого я хочу досягти? Яким я повинен бути? Адже в житті нічого не дається без зусиль важкої праці. Людина, яка з дитинства навчилась долати перешкоди, допомагати іншим, не піддаватися спокусам, перемагати власну лінь. Може стати справжньою людиною, домогтися в житті того, що вона хоче. Велике мистецтво – розуміти людину, бачити в ній позитивні риси. А чи вміємо ми це робити? Чи вміємо сказати один одному щось приємне без лукавства, щиро? Іноді злу, нещиру людину порівнюють із безлистим деревом. Але коли це дерево отримає вдосталь вологи, турботи, доброго, лагідного догляду, можливо, воно і зазеленіє, милуючи око. Сьогодні ми відчуємо життєтворчу силу добра і щирість. Запишіть на листочках найяскравіші позитивні риси, які характеризують вашого друга. Прикрасимо листочками наше деревце. Згодом ви матимете можливість прочитати відгуки своїх друзів про себе. Гра «Чарівний стілець» Один стілець оголошується «чарівним». У того, хто сідає на цей стілець, зникають всі негативні якості, Залишаються лише позитивні. Учні мають назвати всі позитивні якості особи, яка сидить на «чарівному» стільці. 1-й учень. Кажімо більше ніжних слів Знайомим, друзям і коханим, Нехай комусь тепліше стане Від зливи наших почуттів. Нехай тих слів солодких мед Чиюсь загоїть рану. (Чи перший біль, чи то останній) – Коли б то знати на перед! Кажімо більше ніжних слів, Комусь всміхаймось ненароком, То не життя людське коротке. Короткі в нас слова черстві, Кажімо більше ніжних слів… 2-й учень. Не говори про доброту, Коли ти нею сам не сяєш, Коли у радощах сам витаєш, Забувши про чужу біду. Бо доброта не тільки те, Що обіймає тепле слово. В цім почутті така основа, Яка з глибин душі росте, Коли її не маєш ти, То ранячи людяне в людині, Немає вищої святині, Ніж чисте сяйво доброти. Гра «Крісло відвертості» Всі стільці в класі оголошуються «кріслами відвертості». Всі, хто сидить на них повинні говорити правду. Учитель називає початок фрази, учні повинні її закінчити: «Я пишаюсь собою тому …». Вчитель. «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто небуть з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні…» - так писав російський письменник А. Чехов. Людина чуйна й пса не вижене із двору. Коли той проживе десяток – другий літ, Охороняючи садок його й комору, Притулок дасть, поїсти дасть як слід. А зла і рідну матір виряджає, Коли немає користі од неї. Зате на людях росточа єлеї: Він – вірний син, Вона ж чомусь чужа. М. Вакалюк – Дорошенко Вчитель. Гіркі материнські сльози, гіркі, як полин, і пекучі, і тихі… Чи буває на світі щось гірше?.. Її би внуків бавити малих, її би пригорнути їх до серця. А вона обійнявшись з самотністю тихо журиться біля вікна. 1-й учень. «Мамо, мамо», - Почулося бабі Наталі. І вона, не зважаючи на свої 83 роки, кинулася до вікна – чи не сини це на дворі гукають її? Ні! Знову почулося. «Далеко залетіли сини, - думає старенька. – А я ж їх так давно не бачила». 2-й учень. Одинокість сивим полотном цвіте попід вікнами бабці Ярини. «Не живу, а доживаю, - з гіркотою мовить вона. – Ще б хоч раз подивитися на сина, той помирати можна. Бо важко піти з цього світу, на попрощавшись з ним. А він все не їде…». Вчитель. «Де ж ви, сини? Де ж ви, соколята?» - виглядають матері у вікно. Вже й очі видивились, а тих все немає. Мені болить, коли матуся, що має дочок і синів, Живе одна мов та бабуся, на схилі посивілих днів. Працює вдень, не спить ночами і часто зрошує сльозами Тверду подушку. На зорі скотину порає на дворі, А в день копає на городі. Уста шепочуть: «Світе мій, Як важко жить мені самій! Одна однісінька тай годі…». Цим віршем нагадать хотів: шануйте діти, матерів! К. Порхоменко Вчитель. Вогонь здатний розтопити кригу. Вогонь може освітити шлях. Вогонь може зігріти і вселити надію світлим і чистим людям. Але водночас він ніколи не зігріє тих, хто має в серці пихатість, примхливість, скупість, лінь, гнів, зажерливість. Заздрість… Для того щоб іти тими шляхами, які ви обрали, необхідно дарувати людям добро, радість і при цьому не чикати віддачі. Я бажаю вам стати справжніми творцями своєї долі, людьми, які вміють критично оцінювати свої і чужі погляди і водночас бути терпеливими, толерантними, до переконань інших.
