Тема: Світові музеї: Лувр, Дрезденська галерея і Ермітаж
Мета: виховувати любов до культури і мистецтва. Розвивати знання та уявлення про світові музеї.
Обладнання: презентація
Хід роботи
І. Організаційна частина
Перевірка присутності.
II. Вступна частина
Слово вчителя.
Лувр
Лувр (Musée du Louvre) — один з найбільших художніх музеїв світу. Розташований в Парижі Франція. Будинок Лувру, раніше був королівським палацом, розташований в центрі Парижу, в 1-му муніципальному окрузі столиці. Музей розташований в центрі Парижа, на правому березі Сени, на вулиці Ріволі.
Створення королівської резиденції в Луврі розпочали у 1546 році (архітектор П’єр Леско). Квадратний двір палацу створили архітектори Лемерсьє, а наприкінці 17 століття добудував Луї Лево. Лувр ставав конгломератом різностильових споруд від доби відродження до класицизму (східна Колонада Лувра, архітектор Клод Перро). Будівельні роботи припинилися за короля Луї ХІV, що переніс королівську резиденцію в улюблений Версаль.
Вперше двері музею були відчинені для публіки 8 листопада 1793р., після Французької революції. В Луврі знаходиться одна з найбільших колекцій картин, скульптур і інших зразків європейського та французького мистецтва. В його колекції є такі відомі твори, як Джоконда (Мона Ліза), Венера Мілоська, Ніка Самофракійська, картини Рембрандта, Тіціана і Леонардо да Вінчі, Франса Галса “Циганка” . У 1989 р. в центрі палацу була додана скляна піраміда, створена китайско-американским архітектором Й. М. Пейєм. Лувр складається з трьох основних галерей — Сюллі, Рішельє і Денон.
Найвідоміші експонати Лувра: звід законів Хаммурапи, Венера Мілоська, Ніка Самофракійська, Джоконда (Мона Ліза) і інші картини Леонардо да Вінчі, картини Рембрандта, Тіціана, «Воля на барикадах» пензля Делакруа.
Лувр має не тільки картинну галерею, яку репрезентують широко відомі картини майстрів Італії, Франції, Німеччини, Іспанії, Голландії та Фландрії 17 століття. Це різнобічна колекція витворів мистецтва і за матеріалами, і за техніками, і за стилями. Лувр входить в десятку найбільших музеїв Європи і світу разом з Метрополітен-музеєм, музейним комплексом в Берліні, Ермітажем, Музеєм Прадо в Мадриді, Британським музеєм (що не має картинної галереї), Національною галереєю в Лондоні (декілька музеїв, де експонують живопис, театральне мистецтво тощо).
Значні мистецькі надходження почались з початком воєн Наполеона, коли він та його оточення почали систематично вивозити витвори мистецтва з пограбованих країн (Єгипет, Італія, Іспанія, Росія тощо). Більша їх частина осіла в Луврі і стала надбанням Франції. Наполеонівські архітектори Фонтен та Персьє вибудували північний корпус, добудований пізніше.
В 20 столітті тут майже вперше відбулись масштабні археологічні розкопки і проведені роботи по створенню підземних споруд і приміщень музею. Знахідки збагатили і без того багаті збірки музею. Тоді і з'явилась модернова скляна піраміда, фонтани і садок скульптур Арістіда Майоля. В дворі Лувра реставрували регулярний сад бароко за давніми планами.
Лувр — найвідвідуваніший музей світу, в 2009 році тут побувало більше 8,5 мільйонів людей.
Венера Мілоська
Автор Венери Мілоської невідомий. Спочатку вона приписувалась Праксітелю, оскільки скульптура являє собою тип Афродіти Кнідської. Нині поширена версія про авторство Агесандра Антиохійсьского.
Статуї Венери Мілоської вважається ідеалом краси жіночого тіла. Висота статуї 2,04 м. Пропорції у перерахунку на зріст 164 см такі: 86х69х93 см.
Історія знахідки
8 квітня 1820 року статую Венери мілоської знайшов грецький селянин Йоргос Кентротас на острові Мілос. Скопуючи свою присадибну ділянку він спочатку натрапив на кам’яну нішу розміром близько 4-5 м. У кам’яному склепі і знаходилась Венера. На момент знахідки фігура богині вже була розбита на два великі фрагменти. Достеменно відомо, що у лівій руці Венера тримала яблуко. 1 березня 1821 року маркіз де Рів'єр в Парижі дарує дивовижної краси скульптуру королю Людовіку XVIII. З тих пір Венера Мілоська зберігається у 74 кімнаті на першому поверсі галереї Сюллі паризького музею Лувр.
Дослідники й історики мистецтва довгий час відносили Венеру Мілоську до того періоду грецького мистецтва, яке називається пізньою класикою. Величавість постави богині, плавність божественних контурів, спокій особи — усе це ріднить її з добутками IV століття до нашої ери. Але деякі прийоми обробки мармуру змусили вчених відсунути дату виконання цього шедевра на два сторіччя вперед.
Коли Венеру Мілоську вперше виставили в Луврі, знаменитий письменник Шатобріан сказав: "Греція ще не давала нам кращого свідчення своєї величі!"
Оточена легендами богиня стоїть в Луврі одна в маленькій круглій кімнаті, що завершує анфіладу залів Відділу античного мистецтва, і жоден експонат, у жодній з кімнат не висунутий у середину. Тому Венера видна ще здалеку — невисока скульптура, білою примарою виникаюча на похмурому тлі сірих стін…
Ніка Самофракійська
Ніка Самофракійська — одна з найвідоміших статуй античної епохи, присвячена богині перемоги Ніці. Створена у родоській школі скульптури. Зберігається й донині у Луврі (Париж, Франція).
Статую спорудили жителі острова Родос на згадку про перемогу, здобуту ними над флотом сирійського царя. Вона стояла на стрімкій скелі над морем, її п'єдестал зображував ніс бойового корабля. Могутня й поважна Ніка в одязі, що розвивається від вітру, представлена в нестримному русі вперед. Крізь тонкий прозорий хітон просвічується прекрасна фігура, яка вражає глядача пластикою пружного і сильного тіла. Впевнений крок богині і гордий помах орлиних крил народжують почуття радісної та урочистої перемоги.
Історія знахідки
Статуя знайдена на грецькому острові Самотракі на території кладовища кабірів у квітні 1863 року французьким консулом і археологом-любителем Шарлем Шампуазо. Того ж року вона була відправлена до Франції. В даний час Ніка Самофракійська знаходиться на сходах Дару галереї Денон в Луврі.
Могутня й велична Ніка в одязі, що розвівається від вітру представлена в нестримному русі вперед. Упевнений крок богині й гордий змах крил народжують почуття радісної й торжествуючої перемоги. Вона, а точніше шматки її, були знайдені археологами 1863 року.
Дослідники вважають, що невідомий скульптор створив Ніку в II столітті до н.е. в знак грецьких морських перемог. Ніка із Самофракії відразу стала іконою й символом мистецтва. Це — виразно одна з вершин творчого життя й одне з найвідоміших зображень. До образу летючої богині звертаються скульптори й архітектори, у її формі відливають кубки й емблеми. Статуя Ніки Самофракійскої, що зображає богиню перемоги, показує: не тільки боги можуть бути безсмертні.
Неодноразово вживали й спроби відновити споконвічне положення рук богині. Припускають, що права рука, піднята вгору, тримала кубок, вінок або горн. Кисть із того ж мармуру була знайдена в Самофракії в 1950 році й зараз експонується в Луврі, відразу за статуєю Ніки. Сама статуя встановлена на повороті сходів Дару, що ефектно підкреслює її стрімкість і порив. Праве крило статуї — реконструкція, точна копія лівого крила з гіпсу. Багаторазові ж спроби відновити руки статуї виявилися безуспішні — усі вони псували шедевр. Ці невдачі змушують визнати: Ніка прекрасна саме такою, досконала у своїй недосконалості.
Зліпок. Пароський мармур. Висота — 2,45 м. III-II ст. до н.е.
Мона Ліза
«Мона Ліза» — портрет молодої жінки, написаний італійським художником Леонардо да Вінчі близько 1503 року. Картина є одним з найвідоміших творів живопису в світі. Відноситься до епохи Відродження. Виставлена в Луврі. Мона Ліза ще довго була б відома лише витонченим знавцям образотворчого мистецтва, якби не її виняткова історія, яка забезпечила їй всесвітню популярність.
Повна назва картини— Портрет пані Лізи дель Джокондо.
З початку XVI століття картина, придбана Франціском I після смерті Леонардо, залишалася у королівській колекції. З 1793 була розміщена в Центральному Музеї Мистецтв у Луврі. Мона Ліза завжди залишалася в Луврі як одне з надбань національної колекції. 21 серпня 1911 року картина була викрадена працівником Лувру, італійським майстром дзеркал Вінченцо Перуджей. Картину знайшли тільки через два роки в Італії. Зрештою, 1 січня 1914 року картина повернулася до Франції.
Ні в жодній іншій картині Леонардо глибина та імла атмосфери («сфумато») не передані з такою досконалістю, як у «Мона Лізі». Це повітряна перспектива, ймовірно, краща за виконанням. «Мона Ліза» отримала всесвітню славу не тільки завдяки якості роботи Леонардо, яка вражає і художніх шанувальників і професіоналів. 1911 році «Мона Ліза» була викрадена і лише три роки опісля, завдяки випадковим обставинам, повернена музею. Протягом цього часу «Мона Ліза» не сходила з обкладинок газет і журналів всього світу. Тому не дивно, що «Мону Лізу» копіювали частіше за всі інші картини. Картина стала об'єктом поклоніння як шедевр світової класики.
Особистість, що зображена на портреті, складно ідентифікувати. До сьогоднішнього дня з цього приводу було висловлено багато спірних і, часом, абсурдних думок:
• Дружина флорентійського торговця дель Джокондо
• Катерина Сфорца
• Ізабелла д'Есте
• Просто ідеальна жінка
• Молодий юнак у жіночому одязі
• Автопортрет Леонардо
Загадка, по сьогоднішній день навколо незнайомки, притягує до Лувру щорічно мільйони відвідувачів.
У 1517 році кардинал Луї Арагонський відвідав Леонардо в його ательє у Франції. Опис цього візиту було зроблено секретарем кардинала Антоніо де Беатісом: « 10 жовтня 1517 року монсіньор та іже з ним відвідали в одній з віддалених частин Амбуаза мессіра Леонардо да Вінчі, флорентійця, сивобородого старця, якому понад сімдесят років, — найчудовішого художника нашого часу. Він показав його високості три картини: одну із зображенням флорентійської пані, писав з натури на прохання брата Лоренцо Пишного Джуліано Медічі, другу — святий Іван Хреститель в молодості і третю — Свята Анна з Марією і немовлям Христом; усі в найвищому ступені прекрасні. Від самого майстра, у зв'язку з тим, що у нього в той час була паралізована права рука, вже не можна було очікувати нових гарних робіт".
На думку частини дослідників, під «флорентійською дамою» мається на увазі «Мона Ліза». Можливо, однак, що це був інший портрет, від якого не збереглося ні свідчень, ні копій, внаслідок чого Джуліано Медічі не міг мати жодного відношення до «Мона Лізи».
Колекції Лувра
Колекції Лувра зберігають шедеври мистецтва різних цивілізацій, культур і епох. У музеї близько 300 000 експонатів, з яких тільки 35000 виставляються в залах. Багато експонатів утримуються в сховищах, оскільки не можуть бути показані відвідувачам більш трьох місяців підряд з міркувань кращого збереження. Експонати Лувра розбиті на наступні колекції:
Вавилон, Ассирія (археологія, скульптури, глиняні таблички)
Стародавній Єгипет.
Стародавня Греція, Етрусія, Стародавній Рим.
Мистецтво ісламських країн (від мусульманської Іспанії до Індії тощо).
Мистецтво Візантії.
Європейське мистецтво доби Середньовіччя.
Відділ скульптур.
Ювелірні вироби.
Кабінет гравюр і малюнків.
Відділ наукових приладів
Реставраційні майстерні
Бібліотека.
В картинній галереї Лувра представлені усі мистецькі школи Європи за винятком мистецтва Британії і Росії(одиничні або випадкові речі). Піраміди Лувру
У 1985-1989 рр. за проектом Йо Мінг Пея біля входу до Лувру була побудована скляна піраміда, котра, окрім естетичної функції, забезпечує оптимальне освітлення підземного холу. Піраміда оточена фонтанами та двома пірамідами меншого розміру. Прототипом споруди слугувала піраміда Хеопса. У музею з'явилася вражаюча вхідна зона, увінчана скляною пірамідою висотою 22 м; у цю зону ведуть незвичайні закручені сходи. У результаті реалізації проекту став більш зручним вхід у зали всіх трьох "крил" будинку; відвідувачам тепер набагато легше орієнтуватися в музеї. Крім того, з'явився новий демонстраційний зал, кафе й ресторани, а також приміщення для технічних служб, необхідні для обслуговування сучасного музею всесвітньої значимості.
Архітектор вибрав для вхідної зони цікаву форму піраміди; на його думку, саме така форма найкраще сполучається з архітектурою Лувра. Він висунув і інший довід: піраміда — одна з найбільше структурно стійких конструкцій. Її зведення завершилося в 1989 р.; пізніше Пей додав до фасаду музею перевернену піраміду меншого розміру; вона служить заскленим дахом над розташованими під нею проходами й торговельною зоною. Незважаючи на лютий опір супротивників проекту на початку його здійснення, Піраміда стала однієї з головних визначний пам'яток міста, що уступає по популярності тільки Ейфелевій вежі. Висота піраміди – 21,65 м, довжина сторони основи – 35 м, вага – біля 180 тонн; вона складається з 603 ромбовидних та 73 трикутних скляних сегментів.
«Присвята імператора Наполеона I і коронування імператриці Жозефіни в соборі Паризької Богоматері 2 грудня 1804 року»
"Присвята імператора Наполеона I і коронування імператриці Жозефіни в соборі Паризької Богоматері 2 грудня 1804 року" — картина французького художника Жака Луї Давида.
Картина була створена Давидом на замовленням самого Наполеона I. На ній зображений епізод коронації імператора, що відбувся 2 грудня 1804 року в соборі Паризької Богоматері. Давид вибрав момент, коли Наполеон коронує Жозефіну, а папа Пій VII дає йому своє благословення. У цей час картина перебуває в 75- му залі на 1- му поверсі галереї Денон в Луврі.
Дрезденська картинна галерея
Дрезденська картинна галерея або Галерея старих майстрів в Дрездені — всесвітньо відоме зібрання картин від Відродження до бароко і класицизму.
Колекція створювалася в першій половині XVIII століття при саксонських курфюрстах — королях Польщі Августі II Сильному (1670—1733) і Августі III (1696—1763). Зібрання картин швидко збільшувалося, в 1746 році для Галереї, за посередництва Франческо Альґаротті, було придбано одночасно 100 шедеврів мистецтва. Галерея стала відомою у Європі вже у 1747 році.
У XIX столітті Готфрідом Земпером (нім. Gottfried Semper) (1803-1879) було запроектоване нове приміщення галереї, яке увійшло в архітектурний ансамбль Цвінґера, хоча відрізняється від нього за своїм стилем неоренесансу. Галерея Земпера була зведена у 1855 році. Будівлю зі сторони курдонера — парадного двору, прикрасили статуями Рафаеля, Мікеланджело, Данте, Джотто, Ганса Гольбейна Молодшого та Альбрехта Дюрера, Гьоте та Пітера Корнеліуса.
В часи Другої світової війни будова Галереї одержала сильні пошкодження у 1945 році під час американських бомбардувань. Більшість картин була вивезена до Києва та Москви і не постраждала. Після війни колекція картин Галереї була перевезена до СРСР. 3 червня 1956 року мистецькі шедеври були повернуті у Дрезден. Цвінґер було відновлено і відкрито для відвідувачів у 1960 році. З 1988 по 1992 рік будівля Галереї реконструювалася.
Перлиною дрезденської збірки творів мистецтва є «Сикстинська Мадонна» (ні. Sixstinische Madonna) Рафаеля Санті.
«Сикстинська Мадонна»
«Сикстинська Мадонна» написана італійським художником Рафаелем близько 1512—1514 років на замовлення церкви святого Сикста як олтарний образ, тому і названа «Сиктинська». Розмір: 265×196 см.
В 1754 році ікона придбана з П'яченці Августом III Фрідріхом за близько 20 000 цехінів (70 кг золота).і перевезена в Дрезденську резиденцію. Ікона «Сикстинська Мадонна» – найвизначніший твір геніального художника. Він створив найпрекрасніший образ Пресвятої Богородиці.
Марія – заступниця всіх християн – з’являється людям з Божественним Сином на руках. В Її погляді застигла скорбота: Вона знає, яка доля жде Її Єдинородного Сина. Лик маленького Ісуса сповнений тривоги. В картині немає ні землі, ні неба, відсутній звичний пейзаж. Вільний простір між фігурами заповнений хмарами.
Святий Сикст прихилив коліно перед Марією. З правої сторони свята Варвара покірно опустила очі. Погляди дійових осіб картини направлені в різні боки, і лише Марія з маленьким Ісусом дивляться на нас. Існують різні версії в тлумаченні ідейного замислу автора картини. Деякі мистецтвознавці вважають, що Марія на картині позбавлена ореолу святості: на голові немає корони, не одягнена в дорогоцінні шати. І, навпаки, на ній покривало і плащ із гладкої тканини, ноги босі, і здається, що це звичайна жінка, бо й дитину вона тримає так, як звичайно держать її селянки. Але цю босоногу жінку зустрічають, як Царицю – Владичицю небесну. Папа Сикст зняв перед нею тіару.
Інші дослідники вважають, що в цій урочистій Мадонні немає нічого земного: це божество втілено в людську форму. Оточена сонмом ангелів, стоячи на хмарах. Мадонна представляє світові свого Божественного Сина.
"Спляча Венера"
Поетичною вершиною мистецтва Джорджоне стала "Спляча Венера" — єдина з картин художника на міфологічний сюжет, що дійшли до нас. Вона стала й своєрідним підсумком усіх міркувань Джорджоне про людину й навколишній їй світ. В 1525 році М. Мікіель писав про неї: "Картина на полотні, що зображує оголену Венеру, яка спить у пейзажі, і Купідона, написана Джорджоне з Кастельфранко, але пейзаж і Купідон пізніше закінчені Тиціаном".
"Спляча Венера" була написана для патриціанської родини Марчелло й до кінця XVII століття перебувала в їхній колекції, а в Дрезденську галерею картина зробила в 1699 році. Від часу вона сильно постраждала, і в місцях випадання фарби її покривають більш пізні записи. В XIX столітті реставратори майже заново переписали частину правої сторони, де в ніг Венери колись був зображений маленький Купідон, згодом виявлений за допомогою рентгенівських променів. Як говорилося вище, свою ідею про прекрасній людині, про його повну гармонію з навколишнім світом Джорджоне втілив в образі Венери - богині любові й краси. Він представив її у вигляді прекрасної оголеної жінки, що спить на лузі, що поріс скромними білими квітами. Сон богині повний безтурботного спокою, вечірня тиша й згода пронизують усю природу, і сама вона начебто породження тієї самої природи, яка її оточує. Її прекрасне тіло вражає глядача незвичайною красою плавних ліній, і в той же час Венера Джорджоне — це земна жінка, повна чуттєвої принадності й зачарування, і цю земну красу художник підняв і ідеалізував. Ніхто в італійському живописі до Джорджоне не передавав таку життєву теплоту оголеного жіночого тіла, де досконалість форм, завершеність і чистота ліній немов втілюють у собі закон абсолютної гармонії.
За богинею простирається настільки улюблений Джорджоне пейзаж венеціанської провінції: удалині на пагорку видне маленьке сільце, за нею зеленіє рівнина із самотнім струнким деревцем, а на обрії вимальовуються далекий ланцюг пагорбів із замком і синя смужка озера.
"Шоколадниця"
"Шоколадниця" — найвідоміша картина швейцарського художника XVIII століття Ж. Е. Ліотара, яка зображує служницю, що несе гарячий шоколад на таці. Виконана в техніці пастелі на пергаменті. Знаходиться в Галереї старих майстрів (Дрезденська картинна галерея).
Вважають, що ця пастель була зроблена між 1743 та 1745 роками. Сюжет простий австрійська камеристка несе напій та склянку води. Для збірки дрезденського курфюрста її придбав граф Альгаротті у 1745 у Венеції, де твір добре знали митці. В одному зі своїх листів він повідомляв: "Я купив знаменитого Ліотара пастель. Вона виконана в непомітних детрадиціях світла й із чудовим рельєфом. Передана природа анітрошки не змінена; будучи європейською роботою, пастель виконана в дусі китайців... заклятих ворогів тіні. Що ж стосується закінченості роботи, те можна сказати одним словом: це Гольбейн пастелі. На ній зображена в профіль молода німецька дівчина-камеристка, яка несе піднос зі склянкою води й чашкою шоколаду.» Дійсно, на картині зображена всього одна жіноча фігура. Але вона зображена так, що причаровує до себе більшість глядачів, що відвідують знамениту галерею в Дрездені. Ж.-Є. Ліотар зумів додати картині характер жанрової сценки. Перед "Шоколадницею" — вільний простір, тому враження складається таке, що модель начебто не позує художникові, а проходить перед глядачем дрібними кроками, дбайливо й обережно несучи піднос.
Говорять, саме у Венеції її красу помітив і молодий принц Дітріхштейн. Він закохався й — до жаху аристократії — одружився на ній. Говорять, у день весілля наречена запросила знайомих шоколадниць і, будучи щаслива своїм піднесенням, подала їм свою руку зі словами: "От! Тепер я стала принцесою, і ви можете поцілувати мою руку."
Ця картина примітна також тим, що на ній уперше була зображена перша порцеляна Європи – Meissen. Ермітаж
Державний Ермітаж займає шість величних будинків, розташованих уздовж набережної Неви в самому центрі Санкт-Петербурга. Провідне місце в цьому неповторному архітектурному ансамблі, створеному в XVIII — XIX століттях, займає Зимовий палац — резиденція російських царів, побудована в 1754 -1762 роках по проекту Ф.Б.Растреллі. У музейний комплекс входять також східне крило будинку Головного штабу, Меншиковський палац і недавно побудоване Фондосховище.
Державний Ермітаж в Санкт-Петербурзі — один із найбільших у світі художніх і культурно-історичних музеїв.
Виник в 1764 як приватне зібрання Катерини II, відкритий для публіки в 1852. Займає п'ять будівель: Зимовий палац (архітектор С. С. Растреллі, 1754—62), Малий Ермітаж (архітектор Же. Б. М. Валлен-Деламот, 1764—67) і Старий Ермітаж (архітектор Ю. М. Фельтен, 1771—87), будівля театру (архітектор Д. Кваренги, 1783—87) і Новий Ермітаж (архітектор Л. фон Кленце, 1839—52). Містить колекції пам'ятників культур Давнього Сходу, Давнього Єгипту, Античності та Середньовіччя, мистецтва Західної і Східної Європи, археологічних та мистецьких пам'яток Азії, слов'янської культури VIII — XIX століть. Експозиції музею займають понад 350 залів, відвідуваність — 3,5 млн. чоловік в рік. Значне місце в діяльності музею займають тимчасові виставки із зарубіжних музеїв.
За півтора сторіччя в Ермітажі зібрано одна з найбільших світових колекцій, що нараховує близько трьох мільйонів творів мистецтва й пам'яток світової культури, починаючи з кам'яного віку й до нашого сторіччя. Сьогодні музей і палац є коштовним об'єктом російського й міжнародного туризму, а сучасні технології широко застосовуються для реклами музею по усьому світу.
В 1769 році в Дрездені для Ермітажу була придбана багата колекція саксонського міністра графа Брюля, що нараховувала близько 600 картин, у тому числі пейзаж Тиціана "Втеча в Єгипет", види Дрездена й Пірни кисті Беллотто та ін.
Найважливішу роль для Ермітажу зіграла покупка Катериною в Парижі колекції живопису барона Кроза в 1772. Це зібрання багато в чому визначило "лице" картинної галереї. Переважали картини італійських, французьких, фламандських і голландських майстрів XVI-XVIII століття. У їх числі — "Святе Сімейство" Рафаеля, "Юдіф" Джорджоне, "Даная" Тиціана, картини Рембрандта, твори Рубенса, ван Дейка, Пуссена, пейзажі Клода Лоррена й роботи Ватто.
Колекція живопису британського прем'єр-міністра Уолпола, придбана в 1779, додала ряд шедеврів Рембрандта (серед них "Жертвопринесення Авраама" і "Немилість Амана") і групу портретів кисті ван Дейка. Імпульсом до розвитку графічних зборів послужило придбання більш 5 тисяч малюнків з колекції Кобенцля в Брюсселі в 1781, у якій перебував портрет невідомого роботи Фуке.
Ермітаж веде велику наукову і науково-просвітницьку роботу, проводить наукові конференції, організовує археологічні експедиції, готує до видання наукові праці, каталоги альбоми і путівники. III. Список використаних джерел:
1. http://vseslova.com.ua/word
2. http://ru.wikipedia.org/wiki
3. http://www.kulturamira.ru/
4. http://smallbay.ru/x.html
5. http://www.ikleiner.ru/lib/picture/picture-0025.shtml
6. http://www.holst.od.ua/posters.php?p_id=244
7. http://www.refine.org.ua/pageid-3462-2.html
8. http://www.sokal.lviv.ua/khram_sertsia/khram_sertsia_page__82.html
|
