І. Вступне слово класного керівника.
Питання, яке формулює тему нинішньої розмови: «Чи готові ми жити в правовій державі», — тягне за собою інші запитання:
1) Чи є правова держава в Україні?
2) Якщо ще немає, то як прийти до правових норм у суспільстві?
3) Що потрібно, щоб бути готовим жити в правовій державі?
Про це і поговоримо. Уявімо собі, що ми знаходимось у студії, яка проводить передачу на задану тему. На передачу запрошені фахівці: політологи, право¬знавці, державні чиновники, народні депутати (у ролі цих осіб виступатимуть підготовлені учні), також люди, яких цікавить і турбує доля України і життя народу (решта учнів.) Отже, починається «прямий ефір».

Ведучий(-а): Доброго дня, шановні телеглядачі, доброго дня, Україно! Сьогодні ми розпочинаємо серію передач, спрямованих на підвищення політичної культури громадян. Заздалегідь оголосивши тему, ми отримали ряд запитань від людей, які нам телефонували. На їх питання, а також на питання тих, що зібралися в залі, дадуть відповідь наші шановні гості — зна¬вці юриспруденції. Вітаю вас, панове, і з радістю представляю глядачам:
— Народний депутат України (прізвище учня).
— Міністр юстиції (...).
— Політолог (...).
— Викладач юридичного факультету Національного університету ім. Ю. Федьковича, професор (...).
(«Гості» встають по черзі і вклоняються.)
У нашому залі зібрались журналісти, студенти, учні старших класів, люди, які не байдужі до утвердження України як правової держави. Вітаємо вас, дорогі друзі, й запрошуємо до активної розмови. Для початку повторимо в загальних рисах поняття демократії та правової держави. Отож, запрошуємо до слова пана професора...
«Професор» (підготовлений учень).
Шановні слухачі, телеглядачі, для тих, хто вивчив курс правознавства у IX класі, я, мабуть, не скажу чогось зовсім невідомого. І все ж хочу нагадати деякі основні принципи демократії. Всі ви знаєте, що сам термін «демократія» — грецького походження, українською він означає народовладдя. Демократія — форма правління державою або політична система, при якій влада здійснюється через пряме народовладдя (пряма демократія) або через представників, яких вибирає народ (представницька демократія.) Головною ознакою демократії є забезпечення пропорційного представництва у владі найширших інтересів населення, наявного в країні, а також динамічна зміна представницької влади разом з відповідними змінами цих інтересів з часом. Початковою формою демократи була пряма демократія в невеликих містах-державах стародавньої Греції (Афінська демократія), у деяких стародавніх містах на Русі.
Пізніше, з ускладненням розв'язання державних завдань, пряма демокра¬тія була практично витіснена монархічними формами правління. У наш час демократичне правління, зазвичай, має форму європейської представницької демократії, яка отримала назву «ліберальна демократія». Серед її теоретичних основоположників були Жан Жак Руссо, Джон Локк і Монтеск'є. Сучасне уявлення про демократію виникло в епоху Відродження, яка характеризується усвідомленням протиріч між політичною системою феодалізму з абсолютною сваволею влади у стосунках з підданими і християнською мораллю любові й милосердя, що і призвело до революційного руху в Західній Європі, до боротьби за право людини у виконання обов'язку перед Богом (мета і сенс життя людини, згідно з християнством). У цьому основна відмінність сучасної демократії від античної, заснованої на рівності воїнів і племені. Позбавлена християнської моралі демократія вироджується в тиранію (приклад — так звана комуністична демократія в СРСР).
Власне, судячи з постановки теми, вас більше цікавить суть поняття «правова держава», що безумовно, тісно пов'язане з поняттям демократії. Ідея правової держави пов'язана з утвердженням суверенності народу, під¬порядкування держави суспільству.
Правова держава — це система органів та інституцій, які гарантують і охороняють нормальне функціонування громадянського суспільства. Це держава, в якій панує закон, стосовно якого в однаковому співвідношенні перебувають влади всіх рівнів, партії та громадські організації, посадові особи і окремі громадяни.
До недавнього часу вчені намагалися виводити правову державу лише із взаємодії права і держави. Через те правовою вважалася будь-яка держава, тому що не існує держави без права, без правової системи і навіть, тою чи іншою мірою, без самообмеження правом. Нічого не міняє в цій ситуації проголошення основною ознакою правової держави верховенство закону. Таке верховенство можливе і в тоталітарній державі. В цьому випадку воно повернене проти народу, який перетворюється в безправних підданих. А тому очевидно, що така «правова держава» нас не приваблює. Правова держава характеризується власне якістю закону. У словосполученні «пра¬вова держава» на першому місці стоїть право, а на другому — держава. Це означає верховенство права у суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи, колективів, для всіх громадян країни, така формальна рівність є властивістю права і виражає таку його специфіку як справедливість.
Право в суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Закон повинен бути справедливим, гуманним, утверджувати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість.
Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра має бути однаковою для всіх. Держава, як надсила, що пере¬важає силу кожного індивіда, може і повинна здійснювати примус стосовно будь-якого члена суспільства, якщо він порушив узяті на себе зобов'язання, він повинен підпорядковуватись законам держави. Але цей примус має бути правомірним, тобто влада повинна діяти відповідно до цивільних і норма¬тивних законів.
Закони та інші нормативні акти, які видає держава, узгоджуються з правами людини, підпорядковані принципу їх непорушності. Саме тому непорушність прав людини, її честі й гідності, її інтересів, їх охорона і га¬рантування — один із принципів правової держави.
На питання, які стосуються України як правової демократичної держави, вам дадуть відповіді мої шановні колеги. Дякую вам за увагу.
ІІ. Питання — відповіді.
(Орієнтовно, класний керівник може їх додавати, змінювати. Не ви¬ключено, що в процесі розмови в учнів виникнуть свої запитання і на них треба буде відповідати вже не гостям, а класному керівнику або бажаючим учням.)
1. Чи завжди демократія є благом? Відповідає «народний депутат».
— Я почну із того, що демократія в різні часи розумілась і трактувалась по-різному, хоча безсумнівним є одне: вона як політична і правова цінність стала невід'ємним елементом свідомості людей усього світу. Як на мене, демократія не може бути благом, якщо це справжня демократія, а не лише декларована. Хоча практично немає такої остаточної стадії демократії, яка б задовільняла всіх. Зазнаючи обмежень, людина вступає в конфлікт із дер¬жавою, коли не знаходить у законах тієї справедливості, що покладена нею в основу свого існування, коли не береться до уваги нерівність природних здібностей і заслуг, коли відсутнє визнання залежності від політичної зрілості, уміння, досвіду тощо. Воля до справедливості (а її значення є великим для демократії) ніколи не буває цілком задоволена, а демократія (неформальна) у жодній державі не може бути повністю досягнута. До демократії потрібно постійно прилучатися, будити свою волю, висловлювати погляди, вияв¬ляти політичну активність, тобто ставати більш зрілим для демократичної діяльності. Як вважає П. Г. Новгородцев, «з тягарем народовладдя» може впоратися лише народ, здатний до самообмеження». Не стану коментувати цю позицію. Але цілком поділяю думку, що демократія — благо лише тоді, коли вона відповідає культурі та менталітету народу.
Гадаю, далі будуть поставлені питання, чи відповідаємо демократії ми, українці, своєю культурою і ментальністю. Тут відповіді можуть бути різні, навіть діаметрально протилежні. Адже нерідко чуємо голоси, що, мовляв, не доросли ми до демократії, краще була б «сильна рука», яка б навела в державі порядок, а тоді вже.... Скажу одразу — я прихильник демократії, але не можу не визнати багатьох підстав для тих, про кого мовилось у по¬передньому реченні.
Зупинюсь на ментальності українського народу. Наш народ справіку во¬лелюбний. Згадаймо Запорізьку Січ, яка була єдиним осередком демократії в світі феодального рабства. І першу в світі демократичну конституцію створив козацький ватажок Пилип Орлик. А такий документ не міг наро¬дитися без досвіду, який засвідчив отой «менталітет». Але майже 400-річне колоніальне становище України (не будемо зупинятися на причинах, теж дотичних до «менталітету»), утиски, репресії, голодомори та «Сибір неісходима» виплодили в багатьох українців рабську психологію, синдром менше вартості. І ця частина етнічних чи неетнічних українців справді не готова жити в умовах демократії. Але Україна, здобувши незалежність, стала на шлях демократії. І альтернативи цьому шляху, на мій погляд, немає.
(Далі не називаєм, хто дає відповіді на запитання, це на свій розсуд зробить учитель.)
2. Чи можна сучасну Україну вважати правовою державою?
— На жаль, ні. Бо наша держава реально не надає правового захисту громадянам, як це задекларовано у Конституції, не гарантує безперешкодну підприємницьку діяльність.
Застосування права є свавільним та суперечливим. Щоправда, представ¬ники всіх сторін, що безперервно заходять у суперечки, хто з них «демократичніший» і «законніший», не випускають з рук Конституції і застосовують її для риторики, цитують різні законоположення — але примату закону або про дотримання законів з боку виконавчої або судової влади не видно. За¬звичай український політик так користується законом — перекручує його чи вишукує дірки, які можна було б використати з вигодою для себе.
Правовий нігілізм, корупція на різних щаблях влади, у судах, навчальних та лікувальних закладах. Можна ще довго називати порушення в Україні вимог до правової держави. Саме тому такий важкий шлях нашої країни до Європейського Союзу. Напевно, існують правдоподібні причини такого феномену. Річ зараз не про те. Правова держава виникає там, де живуть за законами правової держави.
У нас — одні громадяни не вміють жити за демократичними законами, інші — не хочуть. Тому питання полягає у тому, як нам наблизитись до правової держави.
3. Що таке правовий нігілізм? І як його позбутися?
— Що таке правовий нігілізм? — відповісти легше, ніж позбутися? — значно важче.
Правовий нігілізм — це ставлення до права, що виражається в запереченні його соціальної цінності. На рівні повсякденної правосвідомості правовий нігілізм виражає розхожа думка: «закон як дишель — куди повернув, туди й вийшло». На рівні науковому його визначають як вчення: анархізм, лівий радикалізм; а на рівні професійної правосвідомості правовий нігілізм по¬казують різного роду стереотипи мислення юристів-практиків, які не мають нічого спільного із принципом законності — основою діяльності посадової особи. Подібного роду «юридичний» світогляд неминуче приводить до відпо¬відної суспільної практики, виявляється в поводженні громадян, діяльності посадових осіб. Сучасна Україна характеризується тотальним поширенням правового нігілізму. Де його коріння? Практика репресивного правління російського самодержавства, багатовікове кріпосництво, класова нерівність перед судом, несправедливе багато в чому законодавство не могли сформу¬вати в населення поваги до права, що на Заході традиційно розглядалося як природне доповнення до моралі, одна з основ суспільства. Не сприяло цьому й перебування України в СРСР. Ідеологічна доктрина більшовиків стверджувала: право й держава в майбутньому відімруть, їхня роль — тим¬часова, маловажлива; диктатура пролетаріату — це влада, що не обмежена законами. Надалі, в умовах тоталітаризму був продекларований принцип соціалістичної законності, він отримав навіть конституційне закріплення, але так і лишився переважно декларацією: робили одне, говорили інше. При цьому категорично заперечувалась ідея правової держави, зовсім не¬сумісна з репресивною практикою (розкуркулювання, масові чистки в пар¬тії, знищення людей як ворогів народу за сфальсифікованими вироками, виселення народів, боротьба з інакомисленням і т.д..) Все це сформувало адекватний дійсності юридичний світогляд широких верств населення, по суті, їхній правовий нігілізм — це віра в право чинності й невіра в чинність права. З отакою «спадщиною» прийшли ми до суверенності й продекларували демократичний шлях розвитку України. Але одне діло проголосити, інше — втілити в життя. Яке буття, така й свідомість. Як подолати право¬вий нігілізм? Це залежить від соціально-економічних, державно-правових умов життя людей нинішнього дня. Буде діяти справедливий закон — буде й повага до нього.
Утвердження законності, зміцнення демократичного політичного режиму, інституту прав людини, формування правової держави, проведення юри¬дичного всеобучу, розв'язання насущних проблем — ось далеко не повний перелік кроків на шляху подолання і викорінення правового нігілізму.
Потрібно удосконалити закони й забезпечити їх виконання. Авторитет державної влади підвищиться, якщо народ побачить, що вона здатна його захистити. Удосконалення потребують правоохоронні органи, справедли¬вий високопрофесійний суд. Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів держави, правоохоронної систем, це сприятиме подоланню недовіри населення до державних органів та пра¬восуддя. Додержання права стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться надійність права, що означає, з одного боку — захист набутих прав, а з іншого — спроможність будь-якого громадянина, який не має юридичної освіти, знати свої права.
4. Поясніть, будь ласка, що таке охлократія і чи мають рацію ті, що називають цим терміном сучасний стан державного життя України?
— Охлократія — термін грецького походження (охлос — натовп, маса; кратія — право, влада.) Це поняття походить від античної теорії держави історика Полібія (200—118 до Хр.), і воно ще досі не втратило свого ана¬літичного значення. За Полібієм, демократія піклується про загальний суспільний добробут; охлократію ж він бачив як форму занепаду, в якій за¬гальне поступається місцем жадобі й егоїзму. Через те він вважав охлократію виродженням, дегенерацією державного устрою.
Сьогодні під охлократією розуміють;
а) владу суспільно-політичних груп, що у реальній політиці керуються популістичними ідеологемами, апелюють до підсвідомості населення. Такий тип влади орієнтується та опирається на декласовані люмпенізовані та маргінальні верстви, динамічно реагує на суспільні настрої, стереотипи і архетипи масової свідомості у їх примітивних, масованих проявах, вдається до провокації та спонукання масових пристрастей і заворушень;
б) як наслідок: політична ситуація заколотів, погромів, безладдя, в якій господарем становища є натовп. Перебування охлократів у владних структурах спричиняє публічний галас, безвихідні ситуації, політичні авантюри, бешкети, скандали. Охлократія — показовий політичний феномен, характерний для суспільства, чия політична система знаходиться на краю загальнонаціональної катастрофи.
Чи мають рацію ті, що називають охлократією сучасний стан політичного та державного життя України? Над цим давайте поміркуємо. Якщо ви назвете події, факти, явища в суспільному житті України, які більше відповідають охлократії, ніж демократії, тоді зробимо висновок.
(Міркування учнів.)
(«Прихватизація», підкуп або залякування електорату, «підкуп або за¬лякування електорату, «баталії» в Верховній Раді, захоплення земель за корупційними схемами тощо.)
Подаємо ще кілька питань, на які треба дати стислі відповіді.
5) Що означає взаємна відповідальність особи і держави?
6) Чи мають українські громадяни юридичний захист?
7) Чи можна порушувати закон, керуючись політичною доцільністю?
8) Які ви бачите шляхи виходу України із кризової ситуації?

Підсумкове слово класного керівника:
Відповісти на всі питання, що стосуються побудови демократичної дер¬жави Україна, за один раз неможливо. Дуже непроста у нас ситуація. Країни з розвинутою демократією довго йшли до неї — багато століть. Наша історія не дає так багато часу. Вийшовши з колоніальної залежності з усією сумною спадщиною деморалізованого суспільства, Україна завдяки кращій, свідомішій, моральнішій частині нації сформувалась як держава і взяла курс на цивілізовану Європу. Для цього їй треба стати, перш за все, демократичною правовою державою. Та на перешкоді їй стають як зовнішні, так і внутрішні фактори. (Імперіалістичні амбіції Росії та її «п'ята колона» в Україні, «злодії в законі» у владних структурах, нестача національної свідомості й політичної культури і т.п.)
Підсумовуючи усе сказане під час нинішньої розмови, констатуємо: ні, ми поки що не готові жити в правовій демократичній Україні, бо і сама Україна ще не є такою державою, і громадяни України ще не стали єдиною консолідованою державною нацією.
Отже, нам треба вчитися демократії й утверджувати демократію одночасно. Іншого вибору ми не маємо, якщо ми хочемо бути державою, а не сателітом, і не «населенням», «обивателями», а таки нацією, рівною з іншими в спільноті цивілізованих народів.