1. Таблиця народжуваності і смертності в 32-33 рр.
2. Архівна виписка.
Синє небо очей, вуст вогненна калина,
І святий орел чистоти, як вінець -
Україно моя, моя рідна Вкраїно,
Богородице роду козацьких сердець.
Україна! Рідний край. Золота чарівна сторона. Земля, барвінком уквітчала, калиною закосичена, устелена рушниками. Скільки лагідних, ніжних і теплих слів придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилась і живуть.
Україна – славна і чудова земля з могутнім Дніпром, мереженими нивами, милозвучною мовою. Немає другого такого широкого і могутнього Дніпра.
Як важливо для людини мати батьківщину, землею, де солодкого дихається, де тебе люблять і чекають. Скільки поколінь боролися за незалежність України. Яким же довгим і тернистим був цей шлях. Були такі шляхи, коли залишалась одна надія – Бога. Люди просили в бога щастя та долі, волі та багатства землі,на якій народився, де народилась не одне покоління українців. Вірш Руданського є своєрідною молитвою за Україну.
Молюсь за тебе,Україно,
І, як до матері, молюсь,
За тебе, рідна і, єдина,
Щодня я богові молюсь.
О чисті, о усі джерела,
Дніпро, Славута, оживи!
І заспіваєм: «Ще не вмерла…»
Вкраїна рідне і не вмре!
За тисячу літ існування судилося нашому народу пережити силу – силенну спустошень, зрад і варварських знущань, але те пекло що спіткало Україну на початку 30-х років XX століття, ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Голодомор чорною смугою прокотився Україною, понівечив життя поколінь, забрав у небуття тисячі доль. Голод охоплював територію із населянням 60 млн. осіб, а кількість жертв досягла 7,5 млн. У пам’яті народу живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Українська земля стогне від кісток, похованих без трун у сільських могилах, від зойків закопаних напівживих.
А люди бідні в селі,
Неначе злякані ягнята,
Позамикалися у хатах
Та й мруть…
Сумують комини без диму
А за городами за тином,
Могили чорнії ростуть
Гробокопателі в селі
Волочать трупи ланцюгами
За царину і засипають
Минають місяці.Село
Навік замовкло, оніміло
І кропивою поросло.
Украй знекровлений, стероризований український народ уже не міг у ті роки збройно піднестись, як за Хмельниччини або Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало слово.
В селі весна повзе по ліктях,
Повзе по мертвих і живих.
В долоні сонце ловлять діти,
Що дзвінко падає зі стріх.
І п’ють опухлими устами
Оту живицю молоду
Їм жить і жить,та над полями
Вже ворон каркає біду
1933 рік. Найчорніший час в історії України, що випав на долю однієї з найродючіший країн. Жахливо навіть через 75 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди лишилися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі і малі, вмирали роди і села. Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.

Пекельні цифри та слова
І серце б’ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік тридцять третій
Голод!Голод!
Україну називали житницею, але, грабуючи її, по-справжньому не давали жити. Через те наша Україна була убогою та знедоленою, як Шевченківська наймичка. Хоч і сильна духом. Голодне лихоліття, що випало на долю українського народу найболючіше вдарило дітей. Вони виявилися найменш захищеними, не брали участь у колгоспному виробництві, а відтак не отримували рятівних 100-300 грамів хліба.
Бозю! Що там у тебе в руці!?
Дай мені, Бозю, хоч соломинку,
Щоб не втонути в Голодній Річці,
Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,
Тож підрости хоч би трохи бодай:
Світу не бачив ще білого, Бозю,
Я пташенятко прибите в дорозі,
Хоч би одненьку пір’їнку дай.
Тато і мама – холодні мерці,
Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!
Холодно, Бозю! Сніг уже білий,
…Бозю, що там у тебе в руці?...
Смертність дітей сягало за деякими неповними підрахунками, понад 50% від загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого виснаження.
Вичерпавши всі запаси продовольства, доведені до відчаю, вони вживали в їжу все, що можна було їси. Спочатку їли кішок, потім собак, навіть щурів і мишей, потім кропиву, листя дерев.
На десятиліття можна закреслити, засекретити архіви. Можна приховати в глибинах спецсховищ викривальні документи. Можна замести сліди злочину. Газ і вдруге, і в третє переписати історію на догоду диктаторів чи скоротечному ідеологічному божеству. Та з пам’яттю народу нічого не вдієш.
(хвилина мовчання, зачит імен померлих)
На сьогодні це сказано: час народжувати і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розбирати, час мовчати і час говорити. Хай ці гіркі слова правди, народжені. Після десятиліть безмовності, стануть у підмурок всенародного пам’ятника трагічній історії українського народу.
Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибились з сил –
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місце для могил.
Мільярди вір зариті у чорнозем,
Мільярди щасть розвіяні у прах
Душа горить. Палає лютий розум.
І ненависть регоче на вітрах.
І встане правда і любов на світі
І на сторожі правди встане труд.

Тож пом’янемо тих великомучеників тяжкої історії. Царство небесне всім, хто помер від голоду.
Спогади жителів с. Артирівка та с.Довжанка
Все менше і менше залишається людей які пережили ті страшні часи 1932-1933року. Але коли чуєш їх спогади, то серце кров’ю обливається, а по тілу біжать мурашки. Ось декілька з них.
«… В 1932 році був голод. Ходили від хати до хати забирали в людей все, що можна було їсти. Люди ховали зерно в діжках, викопували ями під печами в кімнатах і сипали туди зерно. В будинках ховали худобу, птицю.
Але спеціальні загони (в народі банди) ходили від оселі до оселі і спустошували їх, залишаючи на голодну смерть жінок, старих та дітей.
В Артирівці теж була банда яка налічувала 13 чоловік. Вони ходили із спеціальними ключками, з вилами, ломиками шукаючи зерно, люди, щоб хоч що не будь уберегти від конфіскації насипали зерно в горщики, закутували в ганчір’я і ховали на печі
Страшно згадувати ті часи. Опухлі з божевільними очима блудили люди як примари по селі, шукаючи шматочок хліба. Не дай Боже, щоб ми всі таке побачили пережили, щоб цього не бачити і не чути нашим дітям, онукам і нам.»
Із спогадів жительки С. Довжанка Турути Прасковії Марківни 1923року народження.
Волторніст Катерина Василівна 1919 року народження.
Про голод 1932-1933рр.
Родилась я в Сибірі, а потім переїхала на Україну, батьки родом з Полтавщини.
Була голодовка, людям жилося важко. Сім’я у нас була велика 8 дітей. Зерно яке могли сховати, мололи на жорнах, до цієї муки добавляли кінський щавель і варили баланду. Як могли так і виживали.
Кобилянська Тамара Петрівна 1923 року народження.
Так голод 1932-1933 року пам’ятаю. Це був страшний час. Не було що їсти, а що було все забрали до крихти, Варили лободу, кропиву, і ось так перебивалися. Правда у мами був брат в с. Дубові, він жив трішки заможніше, мав корову, то мама ходила до нього і приносила всього по трошки глечик молока, кусок хліба ось так ми і вижили.
«33 хвилини »- акція пам’яті.
Древні мудріці вважали, якщо згадати ім’я полеглої людини – її дух воскресне. 1 листопада цього року у селищі біля пам’ятного знаку жертвам голодомору відбулася Всеукраїнська акція пам’яті жертв Голодомору «33 хвилини». Ця акція стартувала з ініціативи Президента України Віктора Ющенка. Головне завдання заходу – знати правду про злочини сталінського комуністичного режиму, вшанувати пам’ять полеглих, згадавши кожного поіменно. Акція «33 хвилини» є складовою міжнародної акції «Незгасима свічка», що присвячена 75-річниці Голодомору.