Неділя, 20.08.2017
Педагогіка
Меню сайта
Наше опитування
Ваше ставлення до кредитно-модульної системи
Всього відповідей: 2193
Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених у каталозі.

З РАБСТВА ДОРОГА ДОДОМУ ВАЖКА
З РАБСТВА ДОРОГА ДОДОМУ ВАЖКА

Виховна година

Мета:
1) ознайомити учнів з різними формами сучасного рабства;
2) застерегти юнаків та дівчат від небезпечних ілюзій розбагатіти на закордонних заробітках;
3) попередити про особливу небезпеку, що чатує на дівчат та жінок, які виїжджають за кордон на роботу чи за шлюбним оголошенням;
4) підвищити рівень правових знань учнів.


Вступне слово вчителя.

Дорогі діти! Нещодавно ви отримали паспорти громадян України.
У День прав людини ми говорили з вами про те, що хотіли б бачити нашу Україну правовою демократичною державою, у якій людина була б найвищою цінністю. І в основному законі, Конституції, саме «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються... найвищою соціальною цінністю».
Пріоритет людини (її прав) перед державою політично закріпила Загаль¬на декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН ще 1948 р.
Сьогодні в засобах масової інформації часто з'являються матеріали про сучасне, як це не дико звучить, рабство, — про торгівлю людьми, і поки наша держава вчиться захищати своїх громадян, вони повинні, насамперед, самі потурбуватися про себе, бути юридично грамотними, знати, де на них може чатувати небезпека, учитися на гіркому досвіді інших, уміти себе страхувати і, у разі потреби, захищати.
Проблему сучасного рабства вивчали наші експерти.
(Учитель називає учнів-експертів.)
Чи знаєте ви, хто такий експерт?
Експерт, той, хто досліджує певні питання, рішення яких потребує спеціальних знань.
Сьогодні ви зможете поставити їм запитання та ознайомитися з виставкою публікацій преси, у заголовках яких так часто повторюються слова «раб», «рабство».

 Виступи учнів-експертів.

Про сумну статистику щодо міграції населення України, її причини та про тих, хто входить до групи ризику, роз¬повість нам...

«Їдуть — і не повертаються»
За повідомленням газети «Тиждень», за останні чотири роки з України на Захід виїхало 45—50 тисяч осіб і лише близько 900 з них повернулися назад. Україна має позитивне сальдо з міграції населення лише з Казахстаном і Узбекистаном, де рівень життя нижчий.
Протягом січня—березня 1998 р. на обліку в державній службі зайнятості перебувало 1001,3 тис. (більше мільйона) незайнятих громадян. Останніми роками одночасно із різким зростанням пропозиції робочої сили постійно знижувався попит на неї. Навантаження на одне вільне робоче місце в середньому становило 19 осіб.
За даними ООН, щороку близько 4 млн. осіб переправляється через кордони на заробітки.
За даними секретаріату уповноваженого з прав людини при Верховній Раді, у будинках розпусти Європи і Азії нині перебуває понад 400 000 українок.
Скільки ж їх насправді? Офіційних цифр не існує. Порахувати секс-рабинь так само складно, як і кількість хабарників.
І зовсім невідомо, скільки українських хлопців примусово воюють у гарячих точках планети.
Найчастіше рідну домівку покидають мешканки Західної України і вугільнодобувних районів Сходу. Ситуація з жіночим безробіттям тут найгостріша.
Групою найбільшого ризику є випускниці середніх шкіл, технікумів, студентки, жінки, які залишилися без роботи і засобів для існування, хоча у «пастку» потрапляють жінки найрізноманітнішого віку і соціального становища. Принаймні відомі історії і про неповнолітніх, і про 50-річних.
Весною 1998 р. до Кримінального кодексу України було внесено статті про торгівлю людьми. До цього часу не існувало кримінальної відповідальності за цей вид злочину.
Докладніше про різні форми сучасного рабства попросимо розповісти...

«Немає диму без вогню» (форми сучасного рабства).

Нещодавно у засобах масової інформації прокотилася нова хвиля матеріалів про сучасне рабство, частіше про проституцію, іноді писали про торгівлю дітьми і зовсім рідко — про торгівлю людьми як біологічною сировиною для пересадки органів (за нашим Кримінальним кодексом, експлуатація органів людини є одним із видів работоргівлі). Звичайно, проблема торгівлі жінками, їхня сексуальна експлуатація за кордоном, використання у порнобізнесі — тема наболіла. Але, якщо уважно прочитати статтю 124 Кримінального кодексу України, то, крім сексуальної експлуатації, існує у нас відповідальність за такі форми рабства, як боргова кабала, втягування у злочинну діяльність, експлуатація праці, усиновлення в комерційних цілях, використання у військових конфліктах. Саме такі визначення сучасного рабства прийняли 1998 р. у парламенті. А це означає, що вони мають відображення у нашому житті. Адже немає диму без вогню.
З інтерв'ю кореспондента газети «Факти» Ярослава Шапочки з уповноваженою з прав людини у Верховній Раді, однією з авторів статті Кримінального кодексу України про торгівлю людьми Ніною Карпачовою: «Без сумніву, людьми у нас торгують... І не варто це спростовувати: дітей, наприклад, продають не лише цигани... Мотивуються такі злочини не тільки бажанням позбутися власної дитини — частіше причина у злиднях і неможливості прогодувати своїх дітей. Після продажу їх звичайно використовують як жебраків. А хто може поручитися, що декого з них не використовують як донорів?
У Криму був подібний випадок зі старими... Невідомі з Молдови вивезли п'ятьох інвалідів з Сімферопольського будинку для пристарілих. Побувавши у Кишиневі, вони були якимось чином перевезені до Москви. Можете собі уявити, що в Росії примушували робити старих — вони жебракували у переходах, біля доріг на інвалідних візках. Одному дідусеві дивом удалося повернутися в Україну».
Ніна Карпачова наводить також факти продажу дітей у Львові та Тернополі. Першим кроком парламенту, за словами Карпачової, було прийняття 124-ї статті Кримінального кодексу, але суттєво поки нічого не змінилося — жінок з України все ще вивозять, дітей всиновлюють громадяни інших країн. Долі їхні часто невідомі. Як невідомо й те, скільки українських хлопців примусово воюють у гарячих точках планети.
Чому в наш час процвітає такий злочинний «бізнес», як торгівля людьми? Це питання вивчала...

«Незнищенний бізнес»  

Торгівля людьми за прибутковістю нині посідає третє місце після торгівлі зброєю і наркотиками. Щороку такий «бізнес» приносить більші прибутки, ніж продаж крадених автомобілів та зброї. Кожна рабиня може приносити до $ 20 000 щомісячного прибутку. Донедавна в Україні посередникам працювати було зовсім просто: у Кримінальному кодексі України не було статті про торгівлю людьми. 1998 року ситуація змінилася. За 6 місяців відбувся процес у Херсоні, згодом — іще 17. З одного боку, начебто, небагато, з іншого — це можна назвати гігантською цифрою. Жінки приїжджають настільки перелякані, що навіть думка помститися кривдникам жахає їх. Але найчастіше причина в іншому: жінки бояться, що про їхню трагедію хтось довідається. Бо що з тієї помсти, коли сусіди будуть показувати пальцями?
В Італії, констатує поліція, вбивства жінок-повій трапляються в середньому раз на місяць. Парламент Італії намагався створити щось на зразок програми захисту свідків, але це лише дало змогу жінкам залишатися в країні протягом року, і нічого не зробило для приховування їхніх особистостей.
Спеціалістка з імміграції з католицького агентства допомоги в Римі Сан Егідіо» каже: «Просто карти підтасовані проти цих жінок. Поліція — це останнє місце, куди ці жінки хочуть звертатися».
Під час подорожі до України Плларі Клінтон говорила про нову торгівлю рабами. Сполучені Штати і Європейський Союз планують спільно працювати, щоб попереджати молодих жінок про небезпеку, пов'язану з працею за кордоном. Щодо торгівлі людськими органами. Це також дуже прибутковий бізнес. Тільки в США щороку вмирає 4000 осіб, які так і не дочекалися пересадки потрібного їм органу. У США працює 63 трансплантаційні центри і за останні 20 років техніку пересадки значно удосконалено. Однак річ у тім, що кількість донорів на сьогодні і залишається в дев'ятеро меншою, ніж потрібно. А всім відомо: якщо є попит, то є і люди, які будь-яким чином намагаються його задовольнити, «нагріти руки» на чужій біді.
Про українських жінок, яких продають за кордон, написано дуже багато. Але не стало менше ні жінок, які потрапляють у цю халепу, ні торговців, які ці пастки організовують. Залишаються без відповіді архаїчні запитання «хто винен?» і «що робити?».
Торгівля жінками відома світовій громадськості як проблема «білого рабства». Нас із нею ознайомить...

Проблема «білого рабства»

Хто винен? Найчастіше звинувачують економічну ситуацію. Сперечатися важко, позаяк свідком виступає історія. Європейське товариство (16 країн) прийняло першу Конвенцію проти торгівлі людьми 1890 року. У той час захищали британських представниць прекрасної статі. Економічна криза погнала англійок із власної фортеці в Європу.
1949 року ситуація ще більше загострилась, і ООН ухвалила нову Конвенцію. Але наприкінці 80 масовий потік слов'янок на Захід примусив Організацію Об'єднаних Націй заходитися довкола третьої Конвенції.
У журналі «Політика і культура» за грудень 1999 року пишуть про анатомію втечі так: «Жінки завжди втікали з бідних країн до ситих. Точніше, з бідних родин. Бо саме в цьому приховується друга причина втечі. Працівниці відомої української організації «Ла Страда», яка прагне зупинити кримінальний потік, зіткнулися з дивною тенденцією: населення багатьох українських сіл нині складають старі люди і чоловіки та діти... Жінки — на заробітках. До того ж більшість «покинутих» не надто цікавляться, чим їхні жінки займаються за кордоном».
Чому саме жінки більше відповідають за виживання родин, одним реченням не відповісти.
Усупереч Кримінальному кодексу практично в будь-якій газеті можна знайти повідомлення про набір молодих жінок на привабливі роботи за кордоном. Чи знають жінки, куди їдуть? Більшість чоловіків цілком переконані, що справді обманутих жінок — одиниці, мовляв знають вони, куди ідуть і що там робитимуть. З тих жінок, які замість домогосподарок стали сексуальними рабинями, лише 15% припускали такий розвиток подій. Але в пастку потрапляють жінки різного віку і соціального становища. Відомі історії про те, як торговці «ангажували» жінок і в сільських клубах, і у ВНЗ.
В Україні кожна потенційна жертва прагне себе переконати, що з нею цього не станеться, що вона зможе за себе постояти.
Що може зробити беззахисна жінка, коли її заводять у кімнату, а звідти не випускають кілька місяців? Не те що з будинку, а з кімнати.
Ті, кому «пощастило», можуть вийти на подвір'я, оточене колючим дротом, яке охороняють пси.
А бувають і принизливі процедури «людських гуртовень», де доводиться демонструвати свої переваги дюжині підстаркуватих власників клубів. Потім 10—15 статевих актів щодня без вихідних. І, урешті-решт, букет хвороб (і не лише венеричних).
Ті, кому правдами і не правдами пощастило повернутися в Україну, бояться, щоб ніхто не довідався, що там коїлося насправді. Більшість жінок потребують допомоги психолога, й дуже часто — психотерапевта.

«Шлюбні віражі».

Часом посередники у пошуках грошей пропонують українкам одружитися з іноземцями екзотичних країн. Ті погоджуються, не відаючи, що подібний шлюб, за слов'янськими мірками, мало чим відрізняється од рабства. Непоодинокі випадки, коли українські дівчата, виїжджаючи до Африки чи Азії, там безслідно щезали. Цілком можливо, що, виходячи заміж за одного чоловіка, жінка починала належати іншому. Слова «твоя дружина сподобалася вождеві» звучать кумедно в Україні, але зовсім не в Африці. Тому варто, виходячи заміж за іноземця, поцікавитися, якими правами там користується дружина. Можливо, не такими вже й великими. З витягами зі шлюбного законодавства різних країн ви можете ознайомитися на нашій виставці.

Проблема торгівлі людьми — це не лише хвороба України. Потрапляють люди у пастку і в Польщі, і в Росії, і в інших не дуже багатих країнах. Із чого може розпочатися дорога до пастки? Можливо, наші експерти наведуть якісь приклади з життя на наступній виховній годині?

Перший крок до пастки

Дуже часто у пресі, на дошках оголошень можна побачити пропозиції щодо працевлаштування за кордоном. Вони виглядають дуже привабливо, бо, як правило, пропонується висока платня і не надто важка робота. Довірливі, пригнічені безробіттям українці хапаються за цю соломинку з надією забезпечити себе та своїх дітей. Часто вони опиняються у пастці або у ще гіршій матеріальній скруті.
Злочинці, що займаються брудним бізнесом, після перетину кордону заби¬рають у людей документи. Іноді жертви взагалі не знають, до якої країни потрапили.
Наведу приклад зі статті «Там добре, де нас нема». У цій історії обійшлося без найгіршого (смертей, каліцтв, пограбувань тощо).
Почалося все з тривіального оголошення на стовпі про те, що терміново потрібні на роботу в Іспанію чоловіки віком 25—50 років. Унизу був приписаний номер телефону, за яким усіх зацікавлених запрошували на зустріч у приміщенні однієї зі шкіл. Там порядний, принаймні на перший погляд, чоловік по-діловому і без зайвих прикрас змалював перспективу гарантованого працевлаштування на збиранні фруктів у садах мальовничої Іспанії. На той час у цій країні вже постійно проживала його дочка, яка й брала на себе контроль за працевлаштуванням на місці (на підтвердження демонструвався від неї лист). За півдня роботи обіцяли по $ 40 і запевняли, що місячна зарплата перекриє всі витрати на поїздку.
Обнадієні вилізти зі злиднів семеро безробітних заплатили по 100 гри «роботодавцеві» за численні консультації, по 50 грн. — київській посередниці, яка допомагала швидко оформити візи, по $ 200 — за квитки з польського Кракова до Мадрида і у зворотний бік. Організатор поїздки на прощання зібрав ще по $ 200 з кожного за начебто послуги польської фірми, яка гарантує працевлаштування в Іспанії. Тут, може, й виникли в когось із майбутніх іспанських наймитів сумніви, та було вже пізно задкувати. Комфортний автобус повіз їх до омріяної країни.
Закінчилося все тим, що, просидівши там без роботи, проївши позичені гроші, горе-заробітчани повернулися додому. У кожного був борг — $ 1500. Домогтися справедливості ошукані люди не змогли. «Роботодавець» категорично заперечував, що брав у них гроші, а довести своє позивачі не могли, бо жодних паперів ніхто не оформляв і не підписував.
От і вийшло, що ошукані люди є, а шахрайства, як такого, начебто й не було. Чи готові до подібного варіанту всі ті, хто, беручи в борг для сумнівних заробітків, закладають під заставу єдину цінність — житло (саме так вчинив один із сімки), чи виносять із дому останнє, відкладене на чорний день? Нехай ця історія станс для нас усіх уроком.
А в статті «Інтердівчата Макао живуть «по-білому», ідеться про москвичку, але така історія могла трапитися і в нас. «Мені надзвичайно пощастило», — думала Ольга, милуючись тим, як пароплав розрізає невисокі хвилі Південно-Китайського моря. Удалині виднілися вже довгоочікувані вогні Макао. Там її чекала найцікавіша робота в міжнародному шоу. Контракт, який вона щойно підписала у Москві, лежав у її сумочці. Красень-мснеджер, який знайшов її у програмі одного з московських вар'єте і згодом бігав з її документами по посольствах, супроводжував Ольгу. «Шкода, що він не розмовляє російською. А я ні англійською, ні китайською — ні бум-бум», — розмірковувала танцівниця. Удома все було простіше. Менеджер її вар'єте .Сергій виступав у ролі перекладача. Пояснював усе, що вимагатиметься від неї в балеті міжнародного рівня. Розтлумачував деталі контракту. «Та нічого, — заспокоювала себе вона. — Приїду, усе з'ясую. Мова хореографії — річ універсальна». Одне слово, .якби не докучлива дівчина Наталя, яка чіплялася до неї на палубі зі своїм безперервним базіканням, Ольга, мабуть, була б абсолютно щасливою.
А тим часом Наталя щебетала, як їй добре працюється в Макао... повією. «Клієнтів довго чекати не доводиться. 15 за ніч зібрати — як раз плюнути. Курорт який!.. А нещодавно одну з наших дівчат у барі зарізали. Зате гроші які! А вдома всім кажу, що танцівницею працюю. І нічого — вірять! А ти що, також «танцювати» сюди приїхала? Яке міжнародне шоу? Так вони всім такс говорять!..»
За мить — щастя як не було... У чому, на вашу думку, помилки цих людей? Чому вони попалися на «гачок»?
Своїми знаннями з нами ще поділиться

«Рабська праця —рабський побут»

Трудова міграція — явище для сучасної Європи звичайне. Мігрують і наші співвітчизники, які зневірилися заробити на батьківщині навіть на харчі, їдуть на заробітки у Москву, Тюмень, Польщу, Чехію, Словаччину, Італію, Туреччину тощо.
Частина працівників потрапляє, наприклад, до Чехії та Словаччини нелегально. Хтось приїжджає як турист, однак займається не оглядом пам'ятників старовини, а пошуками роботи. Хтось стає нелегалом, коли закінчується строк його дозволу на перебування у країні. Працювати мусять на тій роботі, до якої корінне населення давно втратило цікавість. Робочий день триватиме по 12 і більше годин (без перерв, іноді без вихідних). Окрім того, робота часто небезпечна. За свідченнями лікарів із лікарні міста Градец Карлов, українських робітників, які на будівництві впали з риштування чи були розчавлені залізобетонною панеллю, привозять до лікарні по кілька на місяць. Бувають і смертельні випадки.
Побутові умови — просто жахливі (переповнені гуртожитки, у кімнатах, розрахованих на 5 осіб, живуть 10 і більше).
Харчуються дешевою ковбасою і картоплею.
Антисанітарні умови, постійний страх утратити роботу, непосильна праця часто призводять до захворювань. А сьогодні більшість чеських лікарень зачиняють свої двері перед українцями, тому що ті не хочуть або не мають чим платити. Менше, ніж наших співвітчизників, у Чехії люблять хіба що циган.
Є у Чехії й «українська мафія». Банди молодчиків, що займаються шантажем і рекетом щодо своїх земляків. Як правило, вони діють як нелегальні «біржі праці», тобто «карбують» дешеву робочу силу та постачають її місцевим замовникам. При цьому паспорти в робітників-українців відбирають (або силоміць, або під приводом працевлаш-тування).
З розповіді людини (стаття «Словацьке рабство»), яка працювала у Словаччині: «Розплачувалися за виконану роботу не з нами, а зі словаком-посередником, а він віддавав гроші нашому посередникові, тобто півдня працювали на двох посередників, а пів на себе». І ще: «Хоч і брати по крові, але словаки поводилися з нами, як із бидлом».
А як бути тим, хто за кордоном потрапив у біду? Хто може їм допомогти повернутися додому? Про це нам розповість...

«Із рабства дорога додому важка»

Є три шляхи повернення з рабства: додзвонитися додому, до посольства чи консульства, чи недержавної організації на кшталт «Ла Страда». До речі, багато співвітчизниць після втечі прагнуть приїхати до Бельгії. Саме ця країна має найжорсткіші закони щодо людоловів і, відповідно, найліберальніші — до їхніх жертв. У решті держав багато залежить від посольств. Але коштів на те, щоб переправити українок додому, у них немає.
1997 року на території нашої держави був створений Міжнародний правозахисний центр «Ла Страда — Україна». Саме слово «Ла Страда» в перекладі з італійської означає дорога. Ця організація допомагає повернутися на батьківщину тим, хто потрапив у біду, жертвам секс-індустрії. «Ла Страда» допомогла повернутися додому 70 жінкам.
Подякуємо нашим експертам за підготовлені ними матеріали, за ту цікаву і дуже необхідну всім нам інформацію. І зараз я хочу запросити до розмови всіх присутніх. Ви можете ставити запитання. Можливо, хтось може розповісти про якісь випадки. Ви можете поділитися своїми враженнями, думками...

Заключне слово вчителя.

Ось така у нас сьогодні була розмова. Прикро, що нині доводиться говорити про рабство і торгівлю людьми в Україні та в світі. Але знати про це треба.
У здоровому суспільстві людина знаходить собі роботу відповідно до своїх знань, розуму, уподобань. Але нам до такого ще потрібно дожити. В Україні такі родючі землі, такі працьовиті люди, а вимушені бути рабами в чужих країнах. Чого нам не вистачає? Розумної влади? Патріотизму? Почуття власної гідності? Поміркуймо разом!


Категорія: Розробки виховних годин | Добавил: Lapusik0467 (17.10.2009)
Переглядів: 4520 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.3/10 |
Всього коментарів: 2
2  
неможу найти те шо треба((

1  
дуже погано написано!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0
Copyright Стеценко Н.М. © 2017
Сайт управляється системою uCoz