Субота, 24.06.2017
Педагогіка
Меню сайта
Наше опитування
Ваше ставлення до кредитно-модульної системи
Всього відповідей: 2192
Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених у каталозі.

Амонашвілі Шалва Олександрович
Амонашвілі Шалва Олександрович (нар. 1931) — грузинський педагог, доктор психологічних наук, професор, академік РАО. Педагог-новатор, розробник педагогіки співробітництва. Автор праць з проблем ролі оцінки у педагогічному процесі, гуманістичного підходу у вихованні. Основні праці: "Навчання”, "Оцінка”, "Відмітка” (1970), "Здрастуйте, діти!” (1983), "Як живете, діти?” (1986), "В школу з шести років” (1986), "Єдність мети "(1987) та ін.
Шалва Амонашвілі - почесний академік багатьох університетів, викладач Мос-ковського педагогічного університету, керівник лабораторії гуманної педагогіки при Московському будинку вчителя, веде семінари з батьками. Він очолює Видавничий дім Шалви Амонашвілі і є автором кількох книжок, перекладених багатьма мовами світу.
Прислухаймось до його клятви: "Я, Амонашвілі Шалва Олександрович, добровільно обравши професію Вчителя і знайшовши в ній своє покликання, усвідомлюючи свою причетність до збереження і розквіту життя на Землі, беру на себе турботу про долю Дитини. Клянусь:
Любити дітей, кожну дитину.
Бути оптимістом за будь-яких обставин.
Зобов'язуюсь турбуватися про олюднення знань, олюднення середовища навколо кожної дитини.
Але це буде потім. А спершу було ось що: волею Всевишнього відчув внутрішню потребу вивчати педагогіку. І тільки гуманну. Тому знову вступив до інституту. Педагогічного, і на всі факультети відразу. В учителі до себе я запросив Ісуса Христа, Будду, Магомета, Соломона і Педагогів - Сухомлинсько-го, Коменського, Ушинського, Корчака... Витоки духовності - в чотирьох світових релігіях - християнстві, ісламі, іудаїзмі, буддизмі".
Зробити світ щасливим без справедливої і доброї школи не можна. А такою її роблять учителі. Мудрець Амонашвілі не повчає, а розмірковує. Не треба розпов-сюджувати навколо дитини погані думки. Думати треба добре про кожну дитину. Наша добра думка - то її захист. Тоді ніяка бридота не пристане до неї. "Моя мислеформа, - каже Шалва Олександрович, - завжди вивищується над темним. А ствердитись дитина має перш за все вдома. Дорослі здебільшого категоричні, зловживають заборонами. І це погано. А тим часом дитина приходить у цей світ не випадково.
Я сприймаю дитину як істоту космічно-земну. Згадаймо, як академік Вернадський постійно підкреслював: "Людина має два походження. - космічна душа і земне тіло. Виходити треба тільки з цього".

"ПОЕТИЧНА ПЕДАГОГІКА" АМОНАШВІЛІ

Амоношвилі Шалва Олександрович, грузинський педагог-новатор, доктор психологічних наук, вчений, працював з діьтми дошкільного і молодшого шкільного віку.
В своїй праці Ш.О. Амонашвілі "Добридень, діти!” автор розповідає про свій досвід навчання шестилітніх дітей в школі, спираючись на свою багатолітню педагогічну практику. Треба зазначити, що на час випуску книги (1983), проблема навчання дітей шестилітнього віку була дуже актуальною, оскільки це було певним новаторством, а тому було необхідно уважно поставитися до цього питання.
Для автора було важливо описати, по-перше, загальний підхід до організації шкільного життя дітей, по-друге, творчу лабораторію педагога.
Однією з перших задач, які постають в книзі, це потрібно чи непотрібно дітям шестирічного віку навчатися в школі: це забирає в них дитинство чи за правильними методиками це розвичає дітей, готуючи їх до першого класу. Амонашвілі вважає, що саме за правильним підбором методів та форм навчання можно розкрити дитину та зробити з неї особистість.
Першою з проблем, які спіткають шестирічну дитину в школі, це перелік правил шкільної поведінки. Амонашвілі зазначає, що кожний учень має сам, спілкуючись з однолітками, встановлювати характер відносин, правил своєї поведінки в суспільстві. Під "сам”, автор має на увазі, організований ним процес виховання, який приведе до виникнення у дитини самостійних етичних висновків.
Педагог має чітко підходити до питання організації перерв між уроками. Вони мають бути організовані таким чином, щоб пустощі дітей не заборонялися, а були скеровані в тому напрямку, який буде розвивати дитину. В своєму експеременталь-ному класі автор повісив дошку для малювання крейдою, а також папір для розмалювання олівцями. Був використаний магнітофон для того, щоб діти могли вчитися розпізнавати музичні твори, а також надади вихід своїй енергії, танцюючи під цю музику, тощо.
Що стосується певних предметів, наприклад рідної мови, російської мови(на той час теж рідною), математики, то автор подає свій досвід як можна навчити дітей правильно розуміти завдання предметів, використовувати наглядні матеріали, допомогати один одному, доводити свою точку зору, та поважати право кожного учня виказкати власну. Амонашвілі зупиняється на тому, що необхідно педагогу завжди слідкувати за своїми питаннями, оскільки вони сприймаються дітьми не зовсім так як те здається вчителю. Автор розповідає про його методи подолання феномену Піаже, яке досить розповсюджене у дітей, тобто коли, діти плутають кількість речей з ії розміром .
Звертаючи увагу на ігри, які необхідно використовувати у роботі з шестирічними дітьми, автор говорить про те, що "педагогічними можна вважати ігри, які підвищують дітей – всіх разом і кожного зокрема до рівня його престижу, ті ж ігри, які можуть принизити дитину навіть трохи, є непедагогічними, і їх не можна проводити на уроках ”.
За Амонашвілі, дітям необхідно пропонувати такі справи, за які вони можуть братися не колись, а зараз же, і перші кроки мають приводити їх до перших успіхів, а не невдач.
Узагальнюючи свою роботу, автор виділяє по 10 питань, на які він категорично відповідає "так” чи "ні”.
Питання, на які дається відповідь "ні!”:
Чи можна використовувати в підготовчому класі досвід роботи з І класом без змін?
Чи можна заставляти дитину одразу виконувати накази та розпорядження вчителя?
Чи можна дітям ставити оцінки?
Чи можна давати дітям обов'язкові домашні завдання?
Чи можна говорити в класі хто з дітей вчиться краще?
Чи можна вимагати від дітей, щоб вони сиділи на уроках "не рухаючись”?
Чи потрібно забирати в дитини іграшки, які вона принесла до школи?
Чи можна залишати дітей на другий рік?
Чи можна вимагати дітей приходити в шкільній формі з портфелями?
Чи можна приймати в підготовчий клас дітей, яким до 6 років залишається 2-3 місяці?

Питання з відповіддю "так!”:
Чи потрібна спеціальна методика для викладання в підготовчому класі?
Чи можна використовувати тут досвід виховної роботи з старшими дошкільнятами з дитячих садків?
Чи потрібно заохочувати дітей, щоб вони йшли попереду вчителя у вивченні матеріалу?
Чи може педагог спеціально робити помилки, щоб діти знаходили та виправляли їх?
Чи потребує педагог бути артистичним в роботі з дітьми?
Чи можна давати дітям різні завдання на їх вільний вибір?
Чи потрібно посилювати самостійну роботу дітей?
Чи потрібно давати батькам характеристики дітей та готувати для них пакети з роботами дитини?
Чи потрібно, щоб діти оцінювали урок?
Чи потрібно проводити відкриті уроки для батьків?
Перелік цих питаннь систематизує досвід та уявлення Ш. Амонашвілі про виховання та навчання дітей шестирічного віку в підготовчих класах школи.

До школи в шість років
Шестирічні діти - особливий народ у країні дитинства. Тому нам, їхнім учителям і вихователям, необхідно, по-перше, знати, які через це можуть виникнути проблеми; по-друге, працювати з ними потрібно інакше, до кінця усвідомлюючи, що за партами сидять інші діти, а не такі самі або майже такі, як семирічні; по-третє, визначити свою педагогічну позицію й обумовлені нею форми та методи навчання, виховання і, що найголовніше, спілкування з шестирічними.
Які ж індивідуальні якості повинні мати ми, вчителі шестирічних дітей? Зупи-нюсь на тих, що, на мою-думку, є найважливішими.
По-перше, ми повинні бути людьми доброї душі й любити дітей такими, якими вони є. Потрібно однаково любити і пустуна, і слухняного, і кмітливого, і тугодума, і лінивого, і старанного. І ще потрібно, щоб нашу доброту душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, проте в тих фор-мах, які будуть необхідними в кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей повинні бути не тільки станом, що внутрішньо переживається, а й провідним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною або з усім класом.
Доброта й любов до дітей не дозволять нам грубо поводитися з ними, ображати їхні самолюбство і гідність, кричати на них і залякувати, не помічати прикростей і не радіти успіхам кожного з них, не приходити їм на допомогу негайно, виявляти недовіру. Педагог доброї душі, який усім серцем любить дитину, частіше посміхається, рідко хмуриться, він живе справжнім педагогічним життям і тим самим знаходить своє професійне щастя.
По-друге, ми повинні вміти розуміти дітей. Дитина маленька, але діла й турботи у неї великі. Не будемо ж вважати, що ми робимо більш важливу справу, навчаючи дітей різних наук, аніж діти, які граються до самозабуття! Якщо дитина загубила свого олов'яного солдатика і через це плаче, то вона переживає не меншу прикрість, ніж ми, коли губимо яку-небудь улюблену й необхідну річ. Діти живуть щохвилинно, щогодинно, щоденно, живуть без перепочинку, і педагогічна формула, що ми готуємо їх до життя, для них не має ніякого значення. І якщо ми дійсно хочемо виростити наших дітей справжніми людьми, то зовсім не обов'язково уповільнювати їхнє сьогоднішнє дитяче життя й примушувати з усією серйозністю думати про своє майбутнє. Розуміти дітей - означає стати на їхню позицію, шанувати їхні почуття, ставитися до їхніх турбот і справ як до серйозних (вони і є такими) й рахуватися з ними. До цих турбот і справ слід виявляти не поблажливість, а повагу, зацікавленість, ділове ставлення. Розуміти дітей - означає не підкорити їх нашій владі, а, спираючись на їхнє сьогоднішнє життя, плекати паростки їхнього завтрашнього життя. Розуміючи порухи душі й сердечніпереживання дитини, її почуття, прагнення і входячи в життя дітей як своя, близька людина, педагог зуміє зайнятися глибинним вихованням, коли сама дитина стає йогосоратником у своєму ж вихованні. Розуміти дітей - означає оволодіти щонайвищою майстерністю виховання маленької людини.
По-третє, нам необхідно бути оптимістами. Ми повинні, зобов'язані вірити в свою педагогіку, в силу виховання, в його здатність перетворювати. Трапляється, що дехто з педагогів опускає руки перед непокірливою вдачею деяких дітей ("Нічого не можу з ним вдіяти!"), втрачає віру в здібності дитини з тимчасовою затримкою в розумовому розвитку ("З нього нічого, не вийде!"). Песимізм у вихованні й навчанні рівнозначний тому, щоб живцем поховати можливе радісне майбутнє дитини; тільки наш оптимізм надихає дитину, будить сили, які до часу сплять в ньому. Мова, зрозуміло, йде не про філантропічний оптимізм, коли, склавши руки, педагог з надією очікує: ось дитина порозумнішає, виявить здатність розмірковувати, і тоді можна зайнятися її вихованням, узятися до розвитку її свідомості. Мова йде про діяльний оптимізм, коли педагог глибоко вникає в індивідуальність, внутрішній світ дитини і в залежності від цього шукає методичні шляхи його перетворення-виховання, навчання й розвитку. Діяльний оптимізм вимагає від педагога постійної творчості, невпинного пошуку.
По-четверте, ми повинні уособлювати людину майбутнього, людину нового складу. Такою людиною нас зробить комуністична переконаність, висока громадянськість, відданість загальній справі, глибоке усвідомлення нашого виняткового обов'язку перед народом, партією, державою, перед дітьми, перед майбутнім людства. Кожний з нас - творець долі кількох сотень дітей, у наших класах, немов у кузні, виковується щастя наших вихованців. На свій педагогічний труд ми повинні дивитися через призму подальшого зміцнення могутності нашої Батьківщини, розквіту нашого суспільства. Ми маємо полонити всім: і посмішкою, і вимогливістю, і стриманістю, і скромністю, і одягом, і знаннями, і чуйністю, 1 відвертістю, і інтелігентністю, і товариськістю, і любов'ю до життя. Нам має бути притаманне все найкраще, що людям подобається в людині.
Навчаючи й виховуючи, вчитель прилучає дітей до матеріальних і духовних цінностей минулих і сучасних поколінь. Але як це прилучення відбувається? Учитель - посередник між дитиною і названими цінностями, тільки через нього діти пізнають дійсність, пізнають людей. І це "через" означає, що різні цінності, знання, морально-етичні норми не доходять до дітей у стерилізованому вигляді, а несуть у собі індивідуальні риси вчителя, його оцінки, його ставлення, його світогляд. Гуманний педагог, прилучаючи дітей до знань, одночасно передає їм свій характер, стає перед ними як взірець людяності. Для дитини знання не існують без вчителя. І якщо малюк полюбить свого вчителя, то, без сумніву, приохотиться до знань. Якщо ж він недолюблює вчителя, боїться його, не бачить в ньому свого друга, то нав-чання втрачає для нього будь-яку цінність. Завоювати любов дітей - найнагальніша турбота першого (і кожного наступного) вчителя, бо тільки через любов до свого вчителя дитина входить у світ знань і опановує моральні цінності суспільства. Методи, прийоми, способи, форми навчання і виховання, пройшовши через душу педагога, зігріту любов'ю до дітей і сповнену почуттям гуманності, стають витонченими, гнучкими, цілеспрямованими і тому ефективними. Не можна говорити про ефективні методи виховання і навчання, якщо невідомо головне: що за людина педагог, який буде використовувати ці методи, яка в нього душа і яке серце.

Діти від народження несуть добрі наміри - це великий закон, переконаний Амонашвілі. Завдання батьків і вчителів - підготувати дитя до складнощів життя. І першу формулу освіти: "Ти все можеш!" дитина має почути з уст матері чи батька. Дитині не потрібні заборони, вони навіть шкідливі. Вилучіть усі слова-заперечення. Той, хто заперечує, - бідний. Той, хто стверджує, - багатий.
Запам'ятаймо: свідомість дітей живе з першої години. І ще, діти не жорстокі, поки не побачать першу жорстоку дію, саме вона відкриває потік темного хаосу в душу. І тільки деякі з дітей готові самостійно протистояти пітьмі. Після трьох років організм дитини повністю готовий до сприйняття багато чого, та після семи років уже багато чого загублено. Найгірше домашнє помешкання не образить почуття дітей. Але зламає дитину атмосфера, що панує тут, весь домашній уклад.
Звичайно, є ситуації, за яких заборони для дитини просто необхідні. Але так буває не часто. Педагоги за покликанням знають: не можна вибудовувати справжню педагогіку, заперечуючи право дитини на пустощі. Яка це нудьга для педагога - працювати з дітьми, що мають високу свідомість і поведінку, збагачену життєвим досвідом дорослих!
Чому дорослі схильні бачити в пустощах мало не злочин? Проти бешкетників не треба повставати. Найчастіше це не просто розумні, а ще й дотепні діти. Свої здібності вони застосовують у найрізноманітніших умовах, навіть у нестандартних, ведучи за собою інших. І треба ту силу вміло використовувати. Ці життєрадісні пустуни особливо допомагають дітям малорухливим, мовчазним. Будучи занадто активними, вони бачать смішне у найсерйознішому. Отже, дарують сміх не тільки собі, а й тим, хто відчуває гумор. Вчать безпорадних і непутящих виходити з критичних ситуацій. Вони незлобливі, компанійські, свою витівку творять у товаристві тих, хто заслуговує бути учасником їхніх "бешкетів". Для них це свято пустощів. Але так вони утверджують своє "Я", формують свою індивідуальність. Учителеві треба переглянути стосунки з такими дітьми. Адже "зайва" життєва сила завжди краще, ніж коли її бракує. Багатьох із видатних учених-винахідників у дитинстві називали шибениками.
Нестандартним є і ставлення Амонашвілі до оцінки. Вона спершу виникла в середньовічних школах Німеччини. До цього для покарання дітей в усіх країнах використовували різки. Оцінка мала розмежовувати учнів за здібностями і знаннями. А потім вона легко увійшла в практику шкіл різних країн. Ніби й непоганий винахід, бо оцінки були спрямовані ще й проти тілесного покарання дітей у схоластичній школі.

Але чи варто все-таки виражати успіх учнів цифрами? Над цим не раз замислю-вався великий гуманіст Сухомлинський. Сьогодні практично неможливо послабити зосереджену в оцінці владу, що проявляється в імперативній, наказовій, авторитарній спрямованості.
"У моїй практиці, розповідає Амонашвілі, - був такий випадок. Учениця, одержавши зошит, звертається до мене: "Учителю Шалва! Не буду більше вчити математику, ти зіпсував мені красивий зошит". І гірко заплакала. Відтоді я не користуюся червоним кольором - він залякує дитину. Користуюся зеленим. Отже, і діти нас вчать. А оцінки пізніше скасував на користь змістовних словесних суджень.
Досі пам'ятаю і очі одного худенького хлопчика. Я відібрав у нього зошит через те, що він підглядав до товариша, порівнюючи його результати зі своїми. Але той, кого я завжди хвалив як зразкового учня, закривав долонею свій зошит - не давав підглядати. Отже, той худенький заважав працювати зразковому. І я відібрав зошит і звелів сидіти сумирно. Хлоп'я глянуло на мене очима гніву й ненависті. А потім гірко розплакалося. Контрольна зірвалась. І я відчув свою помилку. Очі й ридання дитини мені говорили: "Учителю! Так не можна поводитись, я ж не Робінзон на якомусь безлюдному острові. Дай мені бути завжди таким. І дай ще такого, хто поруч зі мною виховуватиме у собі доброту й турботу, вміння допомагати". Після цього виховання ізольованої самостійності стало для мене антипедагогічним, неприйнятним назавжди. Мені шкода дітей, яким замість того, щоб подати руку допомоги, влаштовуємо пастку.
Ще один приклад. Моя учениця Майя, розумниця, постійно демонструє вміння працювати самостійно. У Лели, що сидить поруч, якісь труднощі. "Не дивись у мій зошит!" І Майя сідає спиною до подруги. Вона мовчить, коли Лела, відповідаючи на мої запитання, іноді може спіткнутися. °й неважко нагадати Лелі початок віршика, розв'язок задачі - вона все знає. Але мовчить, зуби стиснула. Або безжалісно тягне руку, нетерпляче махає нею: "Шалва-учителю! Я скажу, я знаю, я...!" Так, самостійність має цінуватися, і її треба розвивати. Але й гартувати у вогні моральності, спрямовувати дітей на солідарність, на взаємну допомогу. Навіщо нам такі "чисті" знання без пристрасті творити ними добро для людей? Треба ділитися з іншими, приносити полегшення людям, у яких є труднощі."
Шалва Олександрович розмірковує про педагога як про людину з майбутнього. Кожен шкільний день він планує як радісну сторінку свого життя і життя дітей. Шкільне життя має бути саме радісним.
Школа постійно мала б усміхатися, адже вона життя тримає. Усмішка школи - це її вчитель. Усмішка вчителя - його серце. Усмішка - це знак якості, поліпшення нашого буття. Скажуть: але ж не можна примусити вчителя усміхатися учням. - Відповідаю, - каже Амонашвілі, - а хто змушував його бути вчителем? Мудрість у тому, щоб наставник серцем відчував: кому, коли і якою усмішкою усміхнутися, щоб енергію віддати. Яка роль директора в гуманній школі - то окрема тема.
Директор щоранку неодмінно має зустрічати вчителів з усмішкою. Так він вносить спокій - попереду у вчителів робота з сотнею чи двома сотнями учнів. Директор має сьогодні сказати ось цим двом вчителькам: "Мій колега, директор з іншої школи, заздрить, що ви працюєте в нашій школі. Я й сам собі заздрю". Іншому: "Є такі схвальні відгуки про ваші уроки у старшокласників, вітаю". Третій: "Батьки в захопленні від вашої ерудиції і такту". Четвертому: "А чи не хотіли б ви продемонст-рувати фрагменти батьківських зборів на педраді, про них досі говорять?". Іншому вчителю - міцно потиснути руку і побажати успіху. Оптимістичні оцінки директор має давати кожному час від часу, особливо перед початком робочого дня. Коли ось такі вчителі і такий директор працюють у школі, тоді учні ніколи не побачать там злого обличчя, не почують страшного, мов грім, голосу. Тоді діти і у велике життя прийдуть добрими.
У жовтні минулого року в Києві проходив Перший всеукраїнський конгрес психологів. Він був першим і на теренах країн СНД. Виступаючи на конгресі, академік Амонашвілі наголосив:
- Я, грузин за походженням, ваш гість, низько схиляю голову перед вашою країною. Людство знає дев'ять-десять імен великих педагогів-гуманістів, з них чотири-п'ять дала Україна.
Познайомившись із програмою конгресу, я зрадів, що багато часу відведено темі "Психологія і духовність". Гуманістична педагогіка, гуманістична психологія - це ж розвиток духу людського. Якщо дитина розвинена, вона буде моральною. Раціональна ж логіка, без серця (що спостерігаємо зараз), - руйнівна. Негативні думки (не тільки слова) - руйнівні. Читаймо М. Бердяєва, В. Вернадського, О. Лосєва. Духовним можна назвати те суспільство, в якому буде мінімальна кількість озлоблених людей. Духовність - це здатність людини досягати своїх цілей у житті без пригнічувальних обмежень.

Гуманна педагогіка – це велика мудрість, у якій стверджується педагогіка світла. Гуманна педагогіка – це та, яка може наблизити дитину до пізнання самих себе. Обов’язок вчителя– дати радість пізнання. Учитель – творець, який дозволяє дитині відкрити самого себе. Він віддається безкорисливо, щоб продовжити Учитель – носій Світла. Народна мудрість говорить, що у справжнього вчителя уроки не для дітей, а з дітьми. Це вони, справжні вчителі, доторкаючись душі маленької людини, намагаються не поранити, не образити, обережно виростити, допомогти реалізувати себе у житті, ввійти у нього якомога чеснішими, добрішими, впевненішими.
Гуманна педагогіка визначає характер вчителя у трьох якостях: доброта, щирість, відданість. себе у своїх вихованцях, дати їм крила для польоту у життя.
У своїх працях з педагогіки, особливо в останніх «Без серця, що зрозумієм», «Посмішка моя, де ти?», «Чому не прожити нам життя героями духу», «Істина школи» Ш.О.Амонашвілі стверджує, що гуманно-особистісна педагогіка заснована на класичній формулі: дитина не тільки готується до життя, але вже живе...
Сутність – турбота про долю Кожної дитини, про долю людства. Ми, вчителі, відповідаємо за дітей перед совістю і суспільством.
В основі гуманної педагогіки тези: «Вищий духовний світ – це реальність. Душа кожної людини безсмертна і спрямована до вдосконалення. Земне життя – це лише відрізок шляху вдосконалення. Звідси і принцип, який є стрижнем освітнього процесу в школі Життя: розвивати і виховувати в дитині життя за допомогою самого життя.
Гуманна педагогіка побудована на класичній педагогіці Коменського, Песталоцці, Руссо, Пирогова, Ушинського, Макаренка, Сухомлинського та ін.
Творець і класик педагогіки Я.А.Коменський сказав, що педагогіка – універсальне мистецтво вчити всіх і всьому. А класик педагогіки К.Д.Ушинський, що педаогіка не є наукою, вона – найвище мистецтво, яке знає людство.
Педагогіка – це сфера Духу, Мудрості, Досвіду, Мистецтва, Науки.
Ш.О.Амонашвілі говорить, що це не педагогіка, яка ні слова не говорить про почуття, про любов, про серце, не хоче бути найвищим мистецтвом самого життя.
Педагогіка стоїть вище всіх наук і творить рівень життя.
Частиною гуманної педагогіки є «посмішка».
Посмішка вчителя має бути особливою. Вона живе в серці, і для кожної дитини особлива тільки для неї. Щира, добра, тепла, світла, спокійна, йде від серця і пронизана любов’ю.
Посмішка – прояв життя, і яка це буде шкода, якщо вона не викличе посмішку.
Усміхається Космос – Вічністю.
Усміхається Небо – Зірками і Веселкою.
Усміхається Сонце – Променями і Світлом.
Усміхається Земля – Життям великим.
Усміхається Христос – Благословенням.
Усміхається поле – квітами.
Усміхається людина – вірою.
Усміхається дитина – сьогоднішнім і минулим.
Хто усміхається – той живе.
Потрібно, щоб усміхалася школа.
Усмішка школи – вчитель.
Усмішка вчителя – його серце.
За педагогічною симфонією «Усмішка моя, де ти?» ми провели «Спрощене судове рішення», де відстояли ідею гуманної педагогіки в школі. Брали участь у цій інтерактивній грі вчителі району, школи, батьки.
В цьому багатогранному філософському творі є дуже цінні поради всім нам, цікаві дослідження, в яких описано, звідки прийшли посмішки, про світлих Ангелів, цікаві легенди, вислови про гуманну педагогіку і т.д.

Ось, наприклад, три принципи гуманної педагогіки:
– Одухотворення середовища навколо дитини;
– Утвердження у дитині її особистості;
– Вияв творчого терпіння, допомагаючи дитині у самопізнанні.

Крім принципів, визначає Ш.О.Амонашвілі, три закони гуманної педагогіки:
– Любити кожну дитину;
– Розуміти і приймати її такою, якою вона є;
– Озброїтись оптимізмом у ставленні до будь-якої дитини.

Гуманна педагогіка заснована на Вірі. А звідси і три заповіді педагогіки:
– Віра у безмежність дитини;
– Віра в свою іскру Божу;
– Віра у силу гуманної педагогіки.

Гуманний вчитель перетворює кожну зустріч з дитиною на радість відкриття світу і себе. Дуже важлива атмосфера радості та любові на уроках.
Зрозуміти багатогранний світ гуманної педагогіки під силу кожному, хто цього з вчителів забажає, іти до істини Добра і Краси.
Педагогічні твори Ш.О.Амонашвілі – це науковий пошук шляхів організації радісного, захоплюючого життя в школі.
Всупереч існуючій педагогіці, практиці, педагог звертається до педагогіки серця, розмірковує про добро і зло, біль і радість, совість і безсердечність і т.д.
У школі має бути вчитель, в якого можна черпати знання, як воду з криниці, який вміє дослідити душу дитини і серцем дійти висновку: добро має панувати у школі і ніякої байдужості.
Ш.О.Амонашвілі не доказує нам, а розповідає про те, яке шкільне життя можна запропонувати дітям, виховати не просто учня, а Людину.

Амонашвілі Шалва Олександрович (народився 8 березня 1931р., В м. Тбілісі,Грузія). Грузинський педагог і психолог, доктор психологічних наук (1973), професор. (1980) керівник центру гуманної педагогіки та лабораторії гуманної педагогіки при МДПУ, науковий керівник експериментальних шкіл в Москві, Петербурзі, Тюмені, Нижньовартовськ, Сургуті та інших містах. Член-кореспондент АПН СРСР з 23 травня 1985 р., дійсний член АПН СРСР з 27 січня 1989р.,
почесний член РАО з 21 березня 1993р.,
дійсний член РАО з 30 травня 2001 p. Складається у Відділенні психології та вікової фізіології.
Після закінчення Тбіліського ун-ту (1955) працював в НДІ педагогіки МП Груз. РСР (в 1983-91 - директор), з 1987 - ген. директор експер. науково-пед. виробництв, об'єднання MHO Грузії.
З 1964 керує експериментом за визначенням нового змісту, форм і методів поч. навчання, в т. ч. навчання дітей з 6 років в умовах школи. Сис-тема виховання і навчання А. - "педагогіка цілісного життя дітей і дорослих" - будується на засадах гуманності і віри в дитину, на основі виховання творчістю і співпраці педагогів з дітьми. Завдання школи - спираючись на всю повноту дит. життя, надати їй культурні форми саморозвитку, перетво-рити шк. заняття в "уроки щастя життя", пізнання, спілкування, дорослішання.
Ш.А. Амонашвілі закінчив сходознавчі факультет Тбіліського університету. У 60 - 70-х роках очолив масовий експеримент у школах Грузії, що мав широкий відгук у всьому світі в силу обгрунтування нового науково-го напрямку, який отримав популярність під назвою "Гуманно-особистісний підхід до дітей в освітньому процесі". Його система «Школа життя» реко-мендована Міністерством освіти РФ для застосування на практиці. Принципи гуманної педагогіки, що розробляються Шалви Олександровича Амонашвілі, зрозумілі і близькі всім творчо працюючим педагогам, які хочуть позбутися в своїй роботі від рутини і шаблонів авторитарної педагогіки.
Публікації:
Основи формування навичок письма та розвитку письм. мови в поч. кла-сах, Тб., 1970;
Навчання. Оцінка. Відмітка, М., 1980;
Добрий день, діти!, М., 1983;
До школи - з шести років, М., 1986;
Як живете, діти?, М., 1986;
Єдність мети, М., 1987;
Особистісно-гуманна основа педагогічного процесу, Мінськ, 1990.
«Педагогічна симфонія», «Школа життя», «Творення людини» та ін Творець і керівник Видавничого дому Шалви Амонашвілі спільно з академіком, членом-кореспондентом РАО Д.Д. Зуєвим видає 100 - томну «Антологію гуманної педагогіки».
Встановлення гуманних відносин у процесі навчання.

Навчально-пізнавальна діяльність школяра стимулюється не тільки за допомогою цікавого навчального матеріалу і різноманітних методів його піднесення, а й характером відносин, які затверджує Педагог в процесі нав-чання. В атмосфері любові, доброти, довіри, співпереживання, поваги шко-ляр охоче і легко приймає навчально-пізнавальну задачу. Школяр, бачачи, як цінується його гідність, самостійна думка, творчий пошук, починає прагнути до вирішення більш складних навчальних та пізнаваючих завдань.
Управління навчанням і всієї шкільним життям дітей з позиції їх інтересів.
Зміст навчання і виховання, тобто база для організації шкільного життя дітей, визначається в основному незалежно від їх особистісних інтересів і потрібностей. Психолого-дидактична задача полягає в тому, щоб учні прий-няли цей зміст, зацікавилися ним, захопилися навчально-пізнавальною діяльністю. У такому випадку буде усунена можливість виникнення небажа-них конфліктів, які, можуть виявитися (і зазвичай проявляються) в різних формах. Одночасно зникне необхідність у системах авторитарних педагогічних заходів, направлених на усунення цих заважають нормальному функціонуванню навчально-виховного процесу конфліктів і суперечностей, на примус школяра виконувати свій обов'язок, на відновлення порядку і т. д.
Підняти школяра до педагогічно організованого середовища, яка вима-гатиме від нього активності навмисно запланованого змісту, можливо, на думку Ш. Амонашвілі, шляхом максимального врахування розвиваючих ся та трудящих потреб і потенціалу особистості дитини, що намагається бути самостійною і незалежною, шляхом спеціальних форм і способів управління навчальним та виховним процесом, що допомагають дитині усвідомити себе як особистість і направляють його на саморозвиток свого внутрішнього світу. Школяр постійно повинен відчувати, що з ним рахуються, враховують його думку, довіряють, радяться. Одночасно з отриманням навчання, у зв'язку з яким організується така виховне середовище , повинна створювати умови, для того щоб забезпечити школяреві можливість самовираження , да-вати поради, будувати припущення, вибирати найкращі рішення виходу з різни ситуацій.

У навчанні, управлінні шкільним життям, учнів з їх же позиції здійснюється методичними прийомами, які ставлять учнів у ситуації вільного вибору і самостійного прийняття рішень. Ш.А. Амонашвілі наводить такі приклади:
• учням пропонується самим вибрати собі домашнє завдання за будь-якого предмета або групи предметів. У таких випадках зви-чайно педагог звертається до них у наступній формі: «Домашнє завдання сьогодні я вам не дам. Якщо хто хоче, сам поставить собі завдання, а завтра покаже нам ». На другий же день педагог зацікавлено з'ясовує, хто яке завдання виконував і чому, схвалює старанність дітей і т. п.
• Дітям пропонується придумати тему, на якій вони будуть писати в класі твір. Запропоновані теми записуються на дошці, і весь клас вибирає 3-5 з них, потім по них пишуть маленькі твори, оповідання і казки. Інший варіант цього засобу виховання : педа-гог сам дає кілька формулювань тим на вибір і роз'яснює, що учні, якщо захочуть, можуть придумати свою тему для твору.
«Пропоную вам два вірші про весну різних авторів, - звертається педа-гог до учнів .- Давайте оберемо, яке з них вивчити напам'ять» Учитель читає обидва вірша, учні обговорюють їх. Зазвичай для заучування частина дітей вибирають один вірш, а частина - інше і пояснюють свій вибір.
«За встановленим плану на вивчення цієї теми ми повинні витратити п'ять уроків, - говорить вчитель .- Може бути, ми з вами спробуємо вивчити її, при тому ґрунтовно, за чотири уроки? Тоді у нас в запасі залишиться ще один урок. А раніше ми зекономили шість уроків. Наприкінці року ми всі ра-зом подумаємо, вивченню якого матеріалу ми присвятимо час, що залишився ». Зазвичай учні охоче приймають таку пропозицію педагога, а в кінці нав-чального року за рахунок зекономлених таким чином 6-7 уроків влаштову-ються навчально-пізнавальні «конференції», готуються доповіді, проводять-ся конкурси, ранки і т. д.
Запропоновані в таких колегіальних формах навчально-пізнавальні зав-дання учнями приймаються легко, охоче, вони стають особистісно-значимими для дітей, сприяючи тим самим їх активному, зацікавленому участі у виконанні педагогічно запланованих цілей.
Ш. А. Амонашвілі вважав, що потрібно постійно проявляти віру в можливості і перспективи кожного школяра. Педагог повинен дійсно вірити в можливості кожної дитини і будь-які відхилення в його розвитку розгляда-ти в першу чергу як результат недиференційованого методичного підходу до нього. Сприймати природні невдачі школяра як його нездатність і реагувати на це осудливо, нехай навіть з глибоким співчуттям, але без орієнтування на їх обов'язкове вирішення в майбутньому не гуманно по відношенню до особистості дитини.
Як реально слід висловлювати переконаність в можливості та перспек-тиви школяра і вселяти в нього віру в свої сили? Важливо постійно вселяти класу в цілому і кожному школяреві окремо, що всі вони здатні і можуть по-долати труднощі навчання. Перед колективним рішенням нової навчально-пізнавальної задачі, поясненням нового складного навчального матеріалу потрібно обов'язково попередити школярів про можливість (майбутніх) труднощі і виразити надію, що всі вони зможуть їх подолати, одночасно по-яснити, як діяти, на що особливо звернути увагу, як впоратися з виниклими труднощами і т. д. У процесі індивідуальної роботи Ш. А. Амонашвілі підходить то до одного, то до другого учня, особливо до тих, які потребують допомоги, дає поради, тихо підбадьорюючи: «Так, я так і думав: звичайно, ти можеш! »,« По-моєму, тобі не потрібна моя допомога, ти й сам прекрасно справляєшся! »,« Це завдання я приготував спеціально для тебе, вона трохи складніше попередньої ... Виявляється, який ти у нас здатний! »,« Ця робота не буде для тебе складною, ти виконуєш куди складніші! » і т. д. Іноді можна роздати учням пакети з індивідуальними завданнями (на кожному написав ім'я та прізвище школяра) і сказати: «Я для кожного з вас приготував різноманітні завдання. Вони складні, деякі навіть дуже. Але, знаючи вашу завзятість і здібності, сподіваюся, що ви впораєтеся з ними. Для виконання цих завдань даю вам неділю! »Посилання педагога на сили й можливості школярів, виражена так переконано, сприяє мобілізації їх прагнення і завзятості виправдати надії учителя і виконати завдання.
Величезний позитивний вплив на школярів викликає дружнє, оптимістичне ставлення педагога до їх навчальним успіхам і неуспіху. Вчи-тель повинен радіти кожному їхньому успіху, висловлюючи гордість за свій клас, за свого учня. Припустимо, учні впоралися зі складною математичною задачею або написали цікаві твори на вільну тему. Після перегляду робіт учнів (на другий день, на будь-якому першому ж уроці) вчитель, увійшовши до класу, підходить та каже: «Хлопці, я хочу всіх вас привітати за радість, яку ви мені доставили ... Знаєте, ваші роботи переглядали вчителі в нашій учительській ... І вони здивувалися: «Невже ваші малюки здатні на таке?» Я був упевнений, що всі ви у мене здібні, але такого успіху не очікував! »Свою щиру радість педагог висловлюючи і щодо окремих школярів у навчанні .
Позитивний вираз педагогом своїх прикрощів через невдачу школяра знову-таки має ґрунтуватися на вірі в його майбутні успіхи. Воно повинно носити форму співчуття, в якому одна тимчасова закладена думка про те, що педагог відчув його біду як свою і готовий прийти йому на допомогу. Не слід перебільшувати невдачі школяра і надавати їм особистісного характеру, соромити перед товаришами, викликати батьків, інформувати їх про невдачі дитини і волати до їхньої допомоги. Хоча все це може розглядатися як турбо-та про дитину, однак така «турбота», сприяє відчуженню дитину від самого педагога, товаришів і близьких, так само негуманний, як «турбота» мате
Категорія: Педагогічні персоналії | Добавил: admin (25.03.2010)
Переглядів: 32511 | Коментарі: 2 | Рейтинг: 4.4/32 |
Всього коментарів: 2
2  
а где продолжение?

1  
jjjh

Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright Стеценко Н.М. © 2017
Сайт управляється системою uCoz