Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених у каталозі.
Умійте кохати!
Оскільки наближається день закоханих, день Святого Валентина, я рішила провести літературний захід до цього дня. Назвала я його « Умійте кохати». Сценарій заходу: Умійте кохати! Мета: Глибше ознайомити учнів з інтимною лірикою українських поетів ХІХ-ХХ століть; виховувати взаємоповагу, щирість, сердечність, шляхетність у стосунках; продовжувати формувати почуття людської гідності. Ведучий: У ранню пору життя в душі людини виникає кохання, перше, трепетне, юнацьке, світле, що боїться розчарування, підбадьорююче… Так умійте ж дорожити коханням! Коханням – одне з піднесених, шляхетних і прекрасних людських почуттів. Воно не повторне і вічне, як життя. Скільки поколінь пройшли по землі, передаючи одне одному безсмертя і доброту. Кохання панує над світлом. Воно поза віком і часом. Кохання і пов’язана з ним радість, захоплення, ніжність, насолода позитивно впливають на людину і викликають у неї приплив енергії, високу працездатність, загальне піднесення. Учень. Так ніхто не кохав… Так ніхто не кохав. Через тисячу літ Лиш приходить подібне кохання В день такий розцвітає весна на землі І земля убирається зрання… Дише тихо і легко в синяву вона, Простягає до зір свої руки… В день такий розцвітає весна І тремтить од солодкої муки… В’яне серце моє од щасливих очей, Що горить в тумані наді мною… Розливається кров і по жилах тече, Ніби пахне вона лободою… Гей, ви зорі ясні! Тихий місяцю мій! Де ви бачили більше кохання? Я для неї зірву Оріон золотий, Я – поет робітничої рані… Ведуча: « Кохання відточило олівець першого художника», - стверджував Гельвецій. Кохання звеличує людину. Пам’ятайте слова М.Горького: « Усі закохані талановиті»! Учень: Марії. Якби помножити любов усіх людей, Ту, що була, що є й що потім буде, То буде ніч. Моя ж любов – як день. Не знають ще чуття такого люди. Якби зібрати з неба всі зірки І всі сонця з усіх небес на світі, - Моя любов горітиме яркіш За всі сонця. На тисячі століттів. Якби зірвати квітки з усіх планет, Що вітер їх під зорями колише, - Моя любов пахтітиме міцніше Над квіти всі, крізь років вічний лет. Якби зібрать красунь усіх віків Повз мене хай ідуть вони без краю, - Марії я на них не проміняю, Ні одній з них не вклониться мій спів. Хай очі їх зіллються в зір один, І в серце зір цей буде хай світити, - Зачарувать мене не зможе він – Твоїх очей йому не замінити. З яких зірок злетіла ти сюди, Така ясна, що спів про тебе лине? Світи ж мені, світи мені завжди, Над зорі всі, зоря моя єдина. Ведучий: справжнє кохання завжди безкорисливе і самовіддане. Аристотель говорив з цього приводу: « Кохати – значить бажати другому того, що вважаєш за благо, і бажати при цьому не ради себе, але ради того, кого любиш, і прагнути по можливості дати це благо». Для закоханого найголовніше – щастя коханої людини. Учень. Чого являєшся мені у сні? Хоть знаєш, знаєш, добре знаєш, Чого звертаєш ти до мене Як я люблю тебе без тями, Чудові очі ті ясні, сумні, Як мучусь довгими ночами Немов криниці дно студене? І як літа вже за літами Чому уста твої німі? Свій біль, свій жаль, свої пісні Який докір, яке страждання, У серці здавлюю на дні. О ні! Яке не сповнене бажання, Являйся, зіронько, мені! На них мов зарево червоне, Хоч в сні! Займається і знову тоне у тьмі? В житті мені весь вік тужити - Чого являєшся мені у сні? Не жити. В житті ти мною згордувала, Так най те серце, що в турботі, Моє ти серце надірвала, Неначе перла у болоті, Із нього вирвала одні Марніє, в’яне, засиха, - Оті ридання голосні – пісні. Хоч в сні на вид твій оживає, В житті мене ти й знать не знаєш, Хоч в жалощах живіше грає, Ідеш по вулиці минаєш, По-людські вільно віддиха, Вклонюся – навіть не зирнеш І того дива золотого І головою не кивнеш. Зазнає щастя молодого, Бажаного, страшного того гріха! Ведуча: Навряд чи будь-хто з вас скаже: « я не хочу кохання». Кохати хочуть всі. І це природно. Кохання… про нього мріють. Його чекають. І ось воно прийшло до вас. Стільки сердечних переживань! Це почуття чудове своїм духовним збагаченням, яке наповнює серце закоханих. Учень. Вона прийшла. Вона прийшла непрохана й неждана, І я її зустріти не зумів. Вона до мене випливла з туману І руки лагідно до мене простягла І так чарівно кликала й манила Такою ніжною і доброю була. І я не чув, як жайвір в небі тане, Кого остерігає з висоти…. Прийшла любов непрохана й неждана Ну як мені за нею не піти? Ведучий: Так, дійсно, це нез’ясоване диво, де прихильність і обожнювання, і невгасима пристрасть, і принадна ніжність поєднані з відданістю, з повною готовністю до будь-якої пожертви заради коханого. Учениця. За вікнами день холоне, Та завтра, коли простори У вікнах – перші вогні… Проріже перша сурма - Замкни у моїх долонях В задимлений, чорний морок Ненависть свою і гнів. Зберу я тебе сама. Зложи на мої коліна Не візьмеш плачу з собою - Каміння жорстоких днів, Я плакать буду пізніш! І срібло свого полину Тобі ж подарую зброю: Мені поклади до ніг. Цілунок, гострий як ніж. Щоб легке, розкуте серце Щоб мав ти в залізнім свисті – Співало, як вічний птах, Для крику і для мовчань – Щоб ти, найміцніший, сперся, Уста рішучі, як постріл, Спочив на моїх устах. Тверді, як лезо меча… А я поцілунком теплим, М’який, мов дитячий сміх, Згашу полум’яне пекло В очах і думках твоїх. Ведуча: Чи вмирає це почуття? Іноді так. Питання тільки в тому, чи було це справжнє кохання. Якщо так, то залишиться болюча рана і нестерпний біль, деколи на все життя. Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе! Так писала Леся Українка до Сергія Мержинського, до свого нареченого, до свого товариша, порадника. Вона переживала смерть коханої людини і так писала друзям: « Не давайте свого товариша на поталу недузі! Рятуйте його… боріться на життя, а не на смерть, бо інакше се такий розпач!...». Учениця. Душа моя плаче, душа моя рветься , Та сльози не ринуть потоком буйним, Мені до очей не доходять ті сльози, Бо сушить їх туга вогнем запальним. Хотіла б я вийти у чистеє поле, Припасти лицем до сирої землі І так заридати, щоб зорі почули, Щоб люди вжахнулись на сльози мої. Ведучий: Тяжко переживала Леся Українка втрату коханої людини. Цей розпач залишився з нею на все життя. Пізніше вона напише пораду своїй сестрі. Ця порада залишається цікавою для нас і буде актуальною для людей різного віку: « Не мрій і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розміряла, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить».
Учениця. Чари ночі. Сміються плачуть солов’ї Тут ллються пахощі густі, І б’ють піснями в груди: Там гнуться верби п’яні. « Цілуй, цілуй, цілуй її, - Як іскра ще в тобі горить Знов молодість не буде! І згаснути не вспіла, - Ти не дивись, що буде там, Гори! Життя – єдина мить, Чи забуття, чи зрада: Для смерті ж – вічність ціла. Весна іде назустріч вам, Чому ж стоїш без руху ти, Весна в сей час вам рада. Коли весь світ співає? На мент єдиний залиши Налагодь струни золоті: Свій сум, думки і горе – Бенкет весна справляє. І струмінь власної душі І сміло йди під дзвін чарок Улий в шумлячи море. З вогнем, з піснями в гості Лови летючу мить життя! На свято радісне квіток, Чаруйсь, хмелій, впивайся Кохання, снів і млості. І серед мрій і забуття Загине все без вороття: У розкошах заховайся. Що візьме час, що люди, Поглянь, уся земля тремтить Погасне в серці багаття, В палких обіймах ночі, І захолонуть груди. Лист квітці рвійно шелестить, І схочеш ти собі вернуть собі, Траві струмок воркоче. Як Фауст, дні минулі… Відбились зорі у воді, Та знай: над нас – боги скупі, Летять до хмар тумани… Над нас – глухі й нечулі. Ведуча: Згадаємо Івана Франка і Ольгу Рошкевич, їхнє перше чисте і світле кохання. У листі до Кримського Іван Якович писав: « Ще у гімназії я влюбився у дочку одного руського попа. Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були схильні мені, надіючись, що зроблю блискучу кар’єру, але по моїм п процесі 1878-1879рр. заборонили мені з’являтися в своїм домі, а в 1880 році присилували панну вийти заміж за іншого… Се був для мене важкий удар». Він любив її усе життя. Ідеал не перестає ніколи бути ідеалом, якщо його навіть втрачають. Учень. Як почуєш вночі край свого вікна, Що хтось плаче і хлипає важко, Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна, Не дивися в той бік, моя пташко! Се не та сирота, що без мами блука, Не голодний жебрак, моя зірко, Се розпука моя, невтишима туга, Се любов моя плаче так гірко. Ведучий: Іноді кохання переживає людину і залишається яскравим прикладом для нащадків на віки: любов Ехнатона і Нефертіті, Данте і Беатріче, Петрарки і Лаури. Про кохання багато написано, про нього складають трактати і поеми, пишуть романи та вірші. І будуть писати про це почуття завжди, поки живе людина на землі, поки б’ється її серце. Візьміть у руки том Шекспіра, прочитайте його сонети, А. Ахматова, Л.Українка, М.Цвєтаєв, О.Теліга, О.Блок, В.Сосюра, Д.Павличко – перерахувати усіх не можливо, але усі вони допомагають нам усвідомити, що кохання - це велике почуття і заради нього люди йдуть на подвиг, творять дива. Ведуча: Кохання – це вимогливе почуття як до себе, так і до коханого. Музика кохання звучить у кожному з нас. Але людина тим і велична, що вона – диригент цього оркестру життя. Вона може все або нічого. Зробіть цю музику чарівною або перетворіть на тріску, яка буде плисти, підхоплена хвилями почуттів. Кожному потрібно навчитися керувати своїми почуттями, а головне – вміти чекати справжнього глибокого кохання. Учень. Світлий сонет. Як пощастило дівчинці в сімнадцять, В сімнадцять гарних, неповторних літ! Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Вона ридає, але все як слід. Вона росте ще, завтра буде вишенька. Але печаль приходить завчасу. Це ще не сльози – це квітуча вишенька, Що на світанку струшує росу. Вона в житі зіткнулась з неприємністю: Хлопчина їй не відповів взаємністю. І то чому: бо любить іншу дівчину, А душу має душу неподільчиву. Ти не дивись, що дівчинка сумна ця. Як пощастило дівчинці в сімнадцять! Ведучий: Жінка – найпрекрасніше творіння природи. Вона собою уособлює початок життя, кохання, щастя на землі. Тому ви, дівчата, повинні гідно з повагою ставитись до себе. Знаючи собі ціну, дівчина не дозволить принизити себе, не дозволить юнакові розповідати в її присутності не зовсім пристойний анекдот, а тим більше лихословити. Дівчина не повинна втрачати себе як особливість, не бути рабинею почуттів. «Природа сказала жінці: будь прекрасною, як що можеш, але розсудливою ти повинна бути неодмінно»,- писав Бомарше. Але ось не було розсудливості. Що ж тепер? Безперечно, в житті дівчини, жінки трапляються, як і в будь якої людини, розчарування. Все це завдає болю, але в той же час і загартовує людину, робить її більш сильною, мудрою, вчить життю з усіма його складностями. Іноді в житті доводиться стиснути в кулак усі свої почуття і пережити, і вистояти, і не втратити себе як людину, як жінку. Учениця. Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не роби слухняною рабою, Не ошукай і крил не обітни! Не допусти, щоб світ зійшовся клином, І не приспи, для чого я живу. Даруй мені над шляхом тополиним Важкого сонця древню булаву. Не дай мені заплутатись в дрібницях, Не розміняй на спотички доріг, Бо кості перевернуться в гробницях Гірких і гордих прадідів моїх. І в них було кохання, як у мене, І від любові тьмарився їм світ. І їх жінки хапали за стремена, Та що робити, - тільки до воріт. А там, а там…Жорстокий клекіт бою І дзвін мечів до третьої весни… Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Ведуча: Правий був педагог В.Сухомлинський, коли говорив: «Якби всі, всі без винятку молоді люди розуміли мудрість кохання – наше життя було б ще більш красивим, ще більш гармонійним». У коханні є страждання, розчарування, непорозуміння і образи. У майбутньому сімейному житті не давайте на розшматування життєвим негараздам, накопиченій роками утомі, копійчаним труднощам, сімейним сваркам зруйнувати ваше кохання.
Учень. Є в коханні і будні, і свята, Бо тебе і мене б судила Є у ньому і радість, і жаль, Не образа, ні гнів – любов . Бо не можна життя заховати В душі щедро вона б світила, За рожевих ілюзій вуаль. Оповняла її знов і знов. І з тобою було б нам гірко, У мою б увірвалось мову, Обіймав би нас часто сум, Щоб сказати в тривожну мить І, бувало б, темніла зірка - Ненаглядна, злюща, чудова, У тумані тривожних дум. Я без тебе не можу жить!.. Але певен, що кожного разу І вагання, і сумнівів час Дріб’язкові хмарки образи Не закрили б сонця від нас. Ведучий: Знайдіть у собі джерело, котре буде живити ваше кохання, щоб воно не вичерпалося. Бережіть кохання! Не спішіть у коханні. Перевіряйте глибину і міцність почуттів. Чи дійсно ви кохаєте, чи це тільки захоплення? Якщо кохання справжнє, то чисті, доброчесні стосунки зроблять його ще глибшим. Л.М.Толстой говорив, що все приходить вчасно до тих, хто вміє чекати. Треба навчитися чекати кохання.
