Мета: виховувати в учнів почуття патріотизму, національної гордості, любові до рідного краю, розуміння своєї причетності до всіх подій, які відбувались в Україні; формувати переконаність у нетлінності духовних скарбів народу, повагу до батьків, до природи та землі годувальниці.
Епіграф:
Чи довго ще, о Господи, чи довго
Ми будемо блукати і шукати
Рідного краю на своїй землі?
Леся Українка
Ведучий.
Як помогти в безмірнім людськім горі?
Як світ новий з старого збудувати?
Як научить байдужих почувати?
Як розбудити розум, що заснув?
Як час вернуть, що марне проминув?
Як певную мету вказати розпачливим?

Ведуча. Автор цих рядків – Леся Українка… Великий поет України і жінка з трагічною долею, що увійшла у свідомість поколінь як символ незламності і боротьби. Її слово звучало як гарячий поклик «до бою за волю і людські права». Іван Франко високо оцінив талант цієї жінки. У 1898 році він написав:
«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини. У неї є свій пафос, своє власне слово. Вона сама має, що читачам сказати, у самої на душі наболіло чимало, у неї поетичне слово доспіло. І сиплеться мов золота пшениця»

Ведучий. За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському народилася Леся Українка (Лариса Петрівна Косач). Зростала в інтелігентній сім’ї, яка мала давні волелюбні традиції. Лесин дід по матері, Яків Драгоманов, був декабристом, а дядько, Михайло Драгоманов – відомим публіцистом, істориком, громадським діячем. Мати – відома письменниця Олена Пчілка. Батько – юрист, людина прогресивних поглядів. У сім’ї виховувалось шестеро дітей, яких єднала не тільки велика любов, а й дружба, спільні духовні інтереси. Родина Косачів приятелювала з Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Таке оточення позитивно вплинуло на формування допитливої вольової натури Лесі, сприяло духовному збагаченню. Виростала Леся гордою, волелюбною.

1 читець.
Як дитиною, бувало,
Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.

«Що, болить?» - мене питали,
Але я не признавалась –
Я була малою горда, -
Щоб не плакать, я сміялась.

Ведуча. Леся була милосердною до всього і до всіх. Їй хотілося захистити зайченя від вовка, билинку від негоди, подружку від хвороби, людину від зла. А зло зустрічалось не тільки в казках, книжках. Вона бачила його в житті.
Чужий біль сприймала дівчинка як власний. Несправедливість, неправда її гнітили, обурювали. Їй хотілося протестувати. Коли Лесі було 9 років, несподівано для неї за революційну діяльність арештовують її улюблену тьотю Єлю. Страшенно тяжко вона пережила цю звістку і написала вірш «Надія».

2 читець.
Вірш «Надія»
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, -
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.

Ведучий. Дівчинка росла наполегливою. До всього їй хотілося дійти самій. Відчути чари нічного лісу – і вона крадькома йшла у ліс. Проникнути у таємниці Луцького замку, поблизу якого жили, - і вона збирає про нього перекази. Замок відразу став місцем розваг для дітей. Тут вони створили таємне товариство. Наслідуючи дорослих, члени товариства запозичили всі конспіративні умовності: варту, пароль, клятву.

Ведуча. Коли Лесі було 13 років, у неї назбиралось вже кілька віршів, і мати, порадившись з донькою, добирає їй псевдонім Українка і публікує у журналі вірш «Конвалія».

3 читець.
Вірш «Конвалія»

Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.

Та недовго навтішалась
Конвалія біла,-
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.

Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»

Тай замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квітку зів’ялу
Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.

Не довго й ти, моя панно
Будеш утішатись
Та й по балах у веселих
Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..

Ведучий. Відтоді і пішли по всьому світі прекрасні поезії, підписані цим гордим, ніжним і красивим ім’ям – Леся Українка. Чому – Українка? Та тому, що в сім’ї панували українські звичаї. Псевдонім Українка був своєрідним викликом існуючим порядкам, утвердженням права на функціонування рідної мови в рідному краї. І не в одній своїй поезії Леся Українка створює образ України.

4 читець.
Вірш «Сім струн»
До тебе, Україно, наша бездольна мати,
Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
По світі широкому буде та пісня літати,
А з нею надія кохана
Скрізь буде літати, по світі між людьми питати,
Де схована доля незнана?
І може, зустрінеться пісня моя самотная
У світі з пташками – піснями,
То швидко полине тоді тая гучная зграя
Далеко шляхами – тернами.
Полине за синєє море, полине за гори,
Літатиме в чистому полю,
Здійметься високо-високо в небесні простори
І, може, спітка тую долю.
І, може, тоді завітає та доля жадана
До нашої рідної хати,
До тебе, моя ти Україно мила, кохана,
Моя безталанная мати!

Ведуча. Тяжка була в Лесі Українки доля. Спершу захворіла нога, потім рука, потім нирки та шлунок. Кілька операцій витримала вона. Доводилось ходити в гіпсі, зі спеціальним апаратом, на милицях. Це завдавало нестерпних мук. Але вона мужньо повторювала, що буде «серед лиха співати пісні» і шукатиме «зірку провідну». Адже ще жили сподівання, що молодий організм подолає хворобу. Батьки докладали всіх зусиль, щоб допомогти доньці. Лікування у Києві, солоні ванни у Литві, грязові лимани на Одещині, купелі в Криму, сеанси народної медицини на Сумщині, клініки Відня. Проте Леся вже змушена відмовитись від гри на фортепіано, від малювання…

Ведучий. Від хвороби Лесю відволікали хвилини поетичного натхнення, книги і природа. Батьки прищепили їй любов до природи, любов споглядальну. Природу поетеса розглядала у зв’язках з людиною. Вона може чарувати, а може й засмучувати. Краса природи не тішить, бо
… скрізь голосіння сумні!
Ох, невже в тобі, рідний мій краю,
Тільки й чуються вільні пісні –
У сні?

Ведучий. На дорозі свого нелегкого життя у липні 1897р. Леся Українка зустріла в Криму (куди поїхала на лікування) Сергія Мержинського – людину надзвичайну, освічену, ніжну. Дружба з Мержинським давала їй втіху, але водночас і відчай, бо бачила, що її хворого друга чекає сумний кінець. Тяжка недуга – туберкульоз легень – прикувала його до ліжка. Він помирає у далекому Мінську. Знала про це Леся, але в листах до нього жодним словом не виявила цього. Їх єдина чутливість до всього прекрасного, гармонія і краса душі, спільна праця, мрії, навіть хвороба.
Із листа Лесі Українки до Сергія Мержинського: … «Мій друже, любий мій друже! Як можна, щоб я жила сама тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло ламати руки і битись, битись об землю, в бажанні згинути, зникнути з цього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я іду до тебе, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, що поміж нами не було й спогаду про поцілунки. О друже! Я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків!..»

Ведуча. Коли Сергій Мержинський почув себе вже зовсім погано, Леся Українка сама нездорова, після операції в Берліні, всупереч волі батьків поїхала до нього в Мінськ, щоб у найважчий час бути біля «дорогого друга». Страшні часи і дні чекали кінця… Рятувала робота. Біля постелі Мержинського Леся писала. З цього полум’я горя і нерозділеного кохання вона винесла одну з найкращих своїх драм – «Одержима».

Ведучий. Останні десять років свого життя Леся Українка була в Україні наїздами. Більше – на Кавказі, в Криму, Італії, Єгипті. Вологий клімат Колодязного, Зеленого Гаю, Києва, де вона перебувала короткий час, надали шкоди її здоров’ю. З кожним роком сили падали. Проте, незважаючи ні на що, була напружена письменницька праця – поетична творчість, переклад, випробовування себе в різних жанрах…
1 серпня 1913 року в грузинському місті Сурамі спинилося гаряче серце Лесі Українки. Вічність ще більше висвітила велич геніальної доньки України.
Леся - неповторна. Її життя – це подвиг митця, один з тих подвигів, що підносить людину в очах сучасників, роблять її невмирущою для нащадків.
Хіба жила ще на світі така жінка, в якій поєдналися б така мужність, така геніальність, такий вогонь і розум, така пристрасна любов і відданість народові та Батьківщині? Ні, другої такої на світі не було!

Джерело: http://Журнал "Виховні години"