fМета. Ознайомити школярів із значенням хустини в побуті української родини; пробуджувати пізнавальні інтереси до вивчення традицій українського народу, сприяти бажанню дітей зберігати родинні традиції , не забувати своєї національної культури.
Святково прибраний клас. На дошці ілюстрації одягу українських жінок, хустини різних видів, композиція з калини і колосків.
Учні – в українському вбранні. У дівчаток на головах різнокольорові хустини і зав’язані по-різному.
Запрошені гості: бабусі, матері, вчителі.
На дошці слова:
Українкою я зовуся
І цим іменем горджуся.
Люблю дуже свою родину,
Люблю неньку Україну.
Учень. Гостей дорогих
Ми вітаємо щиро,
Стрічаємо з хлібом,
Любов’ю і миром.
Учитель. Україна – золота й чарівна сторона.
Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена.
Край, у якому почалося наше щасливе життя.
Тут жили наші батьки, діди і прадіди, тут корінь українського народу, який сягає у глибину століть. А знати свій народ – це знати мамину пісню, що вчила добра і ласки, пам’ятати батьківську хату, знати бабусину розмальовану скриню, з трепетом брати в руки речі, які є , в ній і берегти, як реліквію.
Ось сьогодні перед нами хустини, звичайні українські хустини, а скільки таємничості в них!
Учень. Зберігає український народ, як давній символ, пам’ять про хустину. Це перша ознака одягу жінки. Хустка – широко розповсюджена по всій Україні. Способи пов’язування були різними ( дівчатка демонструють).
У північних районах хустину пов’язували під підборіддям , а кінці – на маківці ( цьому передувало зав’язування двох невеликих платків, один з яких проходив під підборіддям).
На Київщині кінці хустки зв’язували навколо шиї та на потилиці.
На Середньому Подніпров’ї хустину зав’язували так, щоб залишити відкритим денце очіпка.
На Подніпров’ї носили хустку поверх іншого шапкоподібного убору – очіпка, на Львівщині – поверх бавниці, тканої червоної стрічки, що обрамлювала чоло.
Учениця. Хустка – щоденний одяг. Цей головний убір завжди був виразником естетичних поглядів українок , яскравим декоративним елементом їхнього вбрання.
Учень. Він підкреслював святковість чи буденність одягу, інформував про родинний ,матеріальний чи правовий статус жінки, нагадував її обов’язки. Наприклад, на Чернігівщині засватана дівчина носила хустку з прикріпленою до неї квіткою.
Учениця. Хустка, якою жінки покривали голову, щоб не «світити волоссям» , все ж залишала відкритим обличчя, що свідчить про волелюбство українок. Згадаймо головні убори мусульманок Кавказу. Паранджа затіняла дівчині не лише обличчя – весь світ. Її віддавали заміж, не питаючи згоди. На Україні ж був час, коли дівчата самі сватались до хлопців.
Учень. А скільки чудових традицій і обрядів пов’язано з хустиною.
У кожній родині , де підростала дівчина , розмальована, на коліщатках скриня мала повнитися хустками. Їх дбайливо оберігали, хизувалися гостям і сусідам неодмінно показували, приспівуючи.
Учениця. Я не панна – я господиня,
У мене хусток повна скриня.
Учень. Хустка здавна відігравала й важливу оберегову , магічну функцію. Чи не через те так широко й значуще фігурує вона в українському весільному обряді, починаючи зі сватання, коли на знак згоди дівчина підносила старостам хустку на хлібі , й закінчуючи «покриванням» молодої.
Учениця. Хустка , якою «покривали» молоду, зберігалася нею потім усе життя. Чи не від цього й повір’я: хустка , якою матір вводить молодих до хати і виводить із хати під час весілля , мусить бути світлою, ясною.
Учень. Під час заручин під час заручин мати виносила решето з хусткам і обдаровувала ними подружок молодої. Вони накидали хустини на плечі та йшли в танок.
Учениця. Під час викупу молоду садовили на стілець, покритий хусткою. Молодий віз до молодої фату на тарілці, під якою лежала хустина, подарована свекрухою. Нею другого дня вона пов’язувала невістку.
Учениця. Випроводжаючи до шлюбу, дружки співали:
Ой батеньку , голубоньку,
Перейди нам доріженьку,
Бо ми їдем до шлюбоньку.
Ой там же нам ручки зав’яжуть,
Та щиреє слівце скажуть.
Ой, білою хустиною
Та з вірною дружиною. Учениця. Хустиною під час вінчання пов’язували руки молодих на нак міцного брачного союзу, міцної сім’ї.
Молодицям виходити поміж люди без хустини вважалося непристойним.
Учениця. Чоловік дарував дружині хустину в знак любові, довір’я , злагоди , поваги.
Ось у одній із жартівливих пісень дружина співає:
Як поїхав мій миленький
На базар , до рідні,
Купив мені хустиночку –
Ось вона на мені,
Щоб я його голубом звала,
Щоб я йому правду казала…
Я й не буду голубом звати,
Я й не буду правди казати. Учень. Удівство позначалося чорною хустиною – символом суму, болю, жалю.
У церкву заміжня жінка, дівчина не має права заходити без хустини.
Учениця. Білу хустину ( носовичок ) дарують рідні новобранцеві ,щоб здоровий вернувся з військової служби, зберігши її , як пам’ять.
Коли син вирушав у дорогу , мати зав’язувала у білу хустину хліб , щоб не забував батьківського порогу.
Учень. Безліч , безліч поетичних і таких знайомих картин та образів, що спливають у пам’яті при цьому теплому , мов дотик рідної долоні, слові хустка…
Учениця. То ж хочеться, щоб вона була сьогодні не просто модною деталлю на деякий час, а й предметом благоговіння перед одним із національних символів – оберег.
Учениця. Українські хустини бувають різного кольору і з різними візерунками: квітчасті , з геометричним орнаментом.
Якщо для Галичини, Буковини та Закарпаття властиві яскраві ,барвисті відтінки, то на Київщині, Полтавщині, Чернігівщині переважав орнамент червоного, чорного та синього кольорів.
А от для Полісся здебільшого характерний червоний та чорний кольори , білий.
Учениця. Носили ще жінки величезні хустки – опиначки. Вони були з товстих шерстяних ниток, рябого кольору. Накидали їх поверх легеньких хустин та кожушків, в основному , старі жінки.
Учень. Як символ української хустини присутній у колишніх козацьких піснях: Їхав козак на війноньку,
Прощав свою дівчиноньку:
Прощай милая, чорнобривая,
Їду в чужу сторононьку.
Дай же , дівчино, хустину,
Може , в бою я загину.
Темної гочі накриють очі,
Легше в могилі спочину.
Дала дівчина хустину,
Козак в бою загинув.
Темної ночі накрили очі,
Щоб у могилі спочинув. Учениця. Хустина пройшла крізь віки, і нині вона незамінний предмет нашого побуту, традицій, ритуалів.
Дай мені , мамо, хустину на щастя,
Хай буде на згадку вона,
Щоб не була поміж нами далека
Навіть чужа сторона. Подаруй мені,мамо , хустину
Із червоним, як мак бережком
Запишаюся в ній, як дитина,
Як калина під білим сніжком.
Та хустина мені нагадає,
Як і ти молодою була.
І від років вона не линяє,
Тільки юність твою узяла.
Посивіло волосся в матусі,
І у зморшках вже стало чоло,
А от хустка лишилася й досі,
І на ній все цвіте, що було.
Квіточки про любов пам’ятають,
Як купив ту хустину татусь
І як маму любив, вони знають…
Та заплакана мама чомусь.
Не цурайтесь хустинок, дівчата.
Що ж ви носите тільки шапки?
На хустки Україна багата,
І цвітуть ще на них бережки.
( Г. Островська )
|
