Бережіть храм своєї душі - Розробки виховних годин - Творчі роботи студентів - Каталог статей - Персональный сайт
Четвер, 08.12.2016
Педагогіка
Меню сайта
Наше опитування
Ваше ставлення до кредитно-модульної системи
Всього відповідей: 2161
Адміністрація сайту не несе відповідальності за зміст матеріалів, розміщених у каталозі.

Бережіть храм своєї душі
Сценарій виховної години «Бережіть храм своєї душі»

Ведучий 1: - Живи, добро звершай!
Та нагород за це не вимагай.
Лише в добро і вищу правду віра
Людину відрізняє від мавпи і від звіра.
Хай оживає істина стара:
Людина починається з добра!
(Л. Забашта)
(Звучить музика Шуберта "Аве-Марія ".)

Ведучий 2: Я впевнена: люди не будуть щасливі, якщо ми їх не навчимо азбуки любові - любити інших людей, співчувати, допомагати їм, жаліти їх, не навчимо їх жити за законами добра, краси, загальнолюдських цінностей, що є основою виховання.
Сьогодні ми порушимо проблеми милосердя, доброти, чуйності, співпереживання, щиросердності, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді.
(Лунають дзвони.)

Ведучий 1: Саме у храмі народжуються роздуми про дорогу життя, вічну мудрість, вдосконалення, поведінку. Тут виникають думки про нерозгадані ще досі формули вічної краси, турбують проблеми духовності, бо запитають нащадки, якими були, що будували, що руйнували, чим "дух трепетав". Згадаймо роман Олеся Гончара. Там собор - це символ духовного начала. Бездуховність - тривожний симптом, який веде до моральних злочинів. Тому так палко звучить заклик письменника: "Собор душі своєї бережіть, друзі... Собор душі!"

Ведучий 2: Ще з давньоруських часів благодійність була серед традицій нашого народу. Цілком природним і закономір¬ним вважалося допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, надати притулок бездомному, захистити старість та немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Ведучий 1: Доброта і чуйність, співпереживання і щиро¬сердність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді - це все у характері нашого народу.

Читець: Не говори про доброту,
Коли ти нею сам не сяєш,
Коли у радощах витаєш,
Забувши про чужу біду.
Бо доброта - не тільки те,
Що обіймає тепле слово,
В цім почутті така основа,
Яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
То раниш людяне в людині.
Немає вищої святині
Ніж чисте сяйво доброти.
(О. Довгий)

Ведучий 1: Доброта, милосердя - багатоликі. Потреба в них є повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди. Навіть там, де гори спокійні і твердь земна не хитається під ногами.

Ведучий 2: Милосердя й доброта як два крила, на яких тримається людство. Як же могло статися, що в наш час мило¬сердя втратило свою цінність, а його зміст звівся здебільшого до милостині. Невже для того, щоб виіскрити доброту з наших сердець, потрібні землетрус чи чорнобильська катастрофа? Хіба без них не можна бути милосердним? Хіба в звичайному плині днів немає людей, які потребують допомоги?

Студент 1: Українська земля здавна славилася добрими, чуйними людьми. Не можна не згадати добрими словами відомих українських меценатів Симиренків, які походять зі славного роду українських цукрозаводчиків, науковців, садів¬ників Симиренків. Працьовиті вихідці з простого народу – Федір Симиренко та його тесть Яхненко - стали найвідомішими українськими промисловцями, які дбали про своїх робітників та українську творчу еліту. Вони на Платоновому хуторі біля с. Млієва Черкаського повіту Київської губернії побудували цукрорафінадний завод. Поблизу заводу підприємці створили унікальне житлове містечко зі 150 будинками-котеджами для робітників і службовців. Містечко освітлювалося газовими ліхтарями (у той час їх не було навіть у російській столиці). У ньому функціонували безкоштовна заводська лікарня, школа, бібліотека, магазини та їдальня. Сини Федора Платон і Василь продовжили справу діда та батька. Платон був особисто знайо¬мий із Тарасом Шевченком, він навіть спонсорував видання останнього прижиттєвого "Кобзаря", активно розповсюджував серед дітей складені Шевченком букварики. Заснував розсад¬ники, які досі постачають саджанці для всієї України та за кордон. Молодший з братів Василь протягом 40 років передавав десяту частину прибутків на потреби української культури. На Черкащині він створив один із кращих українських народних театрів. Після смерті мецената його маєток ціною близько 10 млн. крб. перейшов відповідно до заповіту на культурні потреби українського народу.
Зі старовинного козацького роду походили підприємці Терещенки з Глухівщини: Артем Терещенко та його сини Микола і Федір, які були власниками багатьох цукрових заводів. Сучасники відзначали гарні умови роботи і життя їхніх робітників, їдальні, лікарні та школи на території заводів.
Микола Терещенко був відомим меценатом, він віддавав значні кошти на будівництво і утримання закладів освіти, куль¬тури, охорони здоров'я, матеріально допомагав діячам україн¬ської культури. Так, лише на потреби відкритих у Києві школи та спеціалізованих класів, у яких діти з сімей різних статків вивчали торгову справу, він у 1896 році пожертвував 100 тис. крб. П'ять мільйонів карбованців підприємець пожертвував на будівництво лікарень, середніх і вищих навчальних закладів, музеїв, театрів, притулків, храмів, вуличних пам'ятників. Він скуповував твори образотворчого мистецтва: картини, скульп¬тури, допомагав молодим митцям. Свої багатющі музейні ко¬лекції заповів місту Києву. Все життя його було підпорядковане виконанню девізу, записаного на родинному дворянському гербі: "Прагнути до громадських справ".

Студент 2: Такі милосердні люди є і серед нас. Всі ви пам'ятаєте харківську дівчинку Настю Овчар, яка ризикуючи власним життям, врятувала з полум'я молодшу сестричку, отримавши при цьому великі опіки. Сергій Самборський, який зараз живе у м. Модесто, надав літак, щоб перевезти Настю на операцію у Сполучені Штати Америки.
Інший приклад: директор ринку "Кооператор" Микола Ворона побудував за власні кошти церкву у Волочиському районі Хмельницької області, крім того він опікується сиріт¬ським притулком, піклується про 18-річного хлопця-інваліда, якому відрізало ноги.

Студент 1: Лікування добротою потребують не тільки хворі й самотні, а й цілком здорові люди, в яких душа черства й глуха до чужого горя. З такими сліпими й глухими треба терпляче говорити, будити їх життєлюбним і проникливим словом.
"Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь і постійно нагадував би стуком, що є й нещасні...", - так писав письменник-гуманіст Антон Чехов.

Студент 2. Кожному відомо, що серед усіх геніальних винаходів людства одне з найважливіших місць займає родина, сім'я. Сім 'я — святиня людського духу, благородних людських почуттів. Батьки є першовихователями своїх дітей. Великий вклад у виховання дітей вносять представники старшого покоління -бабуся і дідусь. У душах онуків вони на все життя залишають помітний слід. Хіба можна уявити дитинство без бабусиної чи дідусевої казки?
Цінності родини - це подружня вірність і любов, збере¬ження цілості сім'ї, піклування про дітей, старших, демократизм стосунків. У хорошій родині немає місця бездушності, жор¬стокості, брехні.

Читець. Кажімо більше ніжних слів
Знайомим, друзям і коханим
Нехай комусь тепліше стане
Від зливи наших почуттів.
Нехай тих слів солодкий мед
Чиюсь загоїть рану.
Чи перший біль, чи то останній
-Коли б то знати наперед!
Кажімо більше ніжних слів,
Комусь всміхаймось ненароком.
То не життя людське коротке
-Короткі в нас слова черстві.
Кажімо більше ніжних слів...

Студент 3: Мудрі французи кажуть: "От якби молодість знала, якби ж старість могла..." Гей-гей, старість - не радість, ніхто її не жде, всяк прихитряється відсунути її прихід. Та ба, вона підкрадається несподівано, раптово впаде, як сніг на скроні, і ти з печальною розсудливістю розумієш, що все найкраще вже було, все в минулому. А з тобою лише спомин, самота та не¬мічність. Добре, коли до своєї життєвої зими звив тепле родинне гніздечко, коли довкола променяться рідні усмішки, дзвенить дитячий сміх. А як цього немає...

Читець. Живе одинока людина,
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким в житті не любима.
І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалене горем од світу.
Чому ж ми не прийдемо в хату,
її не покличемо з собою?
І буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Нам легше, бо ми не самотні,
Ходімо ж до неї в світлицю!
І серце людини з безодні
Полине за нами, як птиця!

Студент 1. Три нещастя є в людини: смерть, старість і лихі діти - говорить українська народна мудрість. Старість -невідворотна, смерть - невмолима, перед цими нещастями ніхто не зможе зачинити двері свого дому. А від лихих дітей дім можна зберегти, як його оберігають від вогню. І це залежить не лише від ваших батьків, а й від вас самих.

Студент 2.
Кодострічка
Перед вами аркуш з видрукуваними словами з наказу молодим людям, який написав Василь Сухомлинський. Я хочу, щоб ви не просто ознайомились із цим наказом, а щоб взяли його в життя: як пам'ятку.
(Студенти по черзі читають рядки з наказу).
- Бути хорошими дітьми - означає не допустити, щоб старість батька й матері була отруєна твоїми поганими вчинками.
- Вмій відчувати найважчі душевні муки матері й батька, їхня хвороба — твоя біда.
- Вмій бути добрим у думках і почуттях. - Бережи здоров'я батьків. Пам'ятай, що ранню старість і хвороби батькам приносять не лише праця та втома, а й хви¬лювання, переживання, тривоги, прикрощі.
- Найбільше вражає батьків дитяча невдячність, байду¬жість сина чи доньки. Будьте гідними своїх батьків!
Студент. Високу моральність, цінність добра, яке при¬значається сторонній людині, розуміли ще у сиву давнину. У Вавилоні був такий звичай: недужих виносили на майдан чи дорогу. Кожен перехожий підходив до нещасного, розпитував, що сталося, коли знав, чим зарадити, то допомагав. Ніхто бай¬дуже не проходив повз хворого. Про це розповідав давньо¬грецький історик Геродот ще у V ст. до н. є. Такий звичай по¬бутував і в ассирійців, і в єгиптян. Звичай творити добро без¬корисливо.

Читець. Шануйте матерів!
Мені болить, коли матуся,
Що має дочок і синів,
Живе одна, мов та бабуся,
На схилі посивілих літ,
Працює вдень, не спить ночами,
І часто зрошує сльозами
Тверду подушку на зорі,
Скотину порає в дворі,
А вдень копає на городі.
Уста шепочуть: "Світе мій!
Як важко жить мені одній!"
Одна-однісінька та й годі!..
Вшанування батьків - один із найсвятіших обов'язків людини і неоплатний борг дітей. Батьки нас ростять, виховують, навчають добра, люблять. Як же їм не відплачувати пошаною, любов'ю, ласкою, допомогою, гарними словами?

Студент 3: Виховують мати та батько синів, доньок, сподіваються, що буде до кого на старість прихилитися. А вони, розлетівшись по світу, довго-довго не навідуються до отчого порогу. Лише скупі, подібні один до одного листи та телефонні дзвінки надходять час від часу. А коли нарешті знайдуть хвилину, щоб відвідати, нерідко буває запізно. Зі скрипом відчиняються перекошені двері, застогне пошарпана віконниця, і додолу підстреленою горлицею впаде материнська любов... Рід¬на домівка задзвенить тишею та пусткою. І ніколи вже не вийдуть назустріч матуся та батько, не всміхнуться радісною усмішкою, від якої усі неприємності й прикрощі відступають, здаються дрібними та неважливими.

Читець: Допоки нас чекають наші мами, І доки виглядають нас батьки, Провідуймо, та не лише листами, Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли неждано вдарять в дзвони далі, Тоді на все, на все знайдеться час, Але ні сльози, ні вінок печалі, -Уже ніщо не виправдає нас. Заниє жаль у щедрім слові "мама" І чайкою здригнеться синя вись. Провідуймо і завжди пам'ятаймо, Що можем запізнитися колись.
(О. Богачук)
(Звучить пісня А. Горчинського на слова М. Луківа "Цвіте черешня в мами на городі".)

Ведучий 1: Дитинство починається з теплих материн¬ських та батьківських рук, рідної домівки. Ця аксіома є акту¬альною для всіх часів і народів. Та, на превеликий жаль, оця найсвятіша, найніжніша пора, перші кроки у світ дорослих нерідко починаються з чужих людей та інтернатських закладів. Діти-сироти, діти напівсироти. Кому з них краще?
Не знаю. Мабуть і тим, і тим погано. Не знають бать¬ківської ласки. Ніхто їх не приголубить, і це тоді, коли батьки живі-здорові!

Ведучий 2: Нема війни, а діти сиротіють, Сумують вдень і плачуть уночі, Все дивляться в вікно і відійти не сміють, В полоні вічного чекання живучи...
Чекають уже не вірячи ні в що, виглядають найдорожчих, найрідніших людей, не розуміючи, чому вони їх покинули, чому не прийдуть і не візьмуть на руки, не пригорнуть, як колись, не заберуть додому, щоб уже ніколи не розлучатись.

Студент 3: Замислимося над такими цифрами: сьогодні дітей-сиріт у дитячих будинках більше, ніж після Великої Вітчизняної війни. Серед них 90 % становлять діти-сироти, які мають живих батьків. Де ж ці батьки? Гірко дізнаватися, що більшість таких батьків або добровільно відмовились від рідних дітей внаслідок аморального способу життя, або з тієї ж причини були позбавлені місцевою владою батьківських прав.
Ми всі в майбутньому станемо батьками. Я звертаюсь до вас зі словами застереження: не допустіть, щоб і ваші діти поповнили дитячі будинки, зробіть усе, щоб сім'я ваша була міцна, здорова і дружна.
Бо сім'я для дитини — не тільки перше гніздо, а й школа життя, тому немає для неї більшого горя, ніж сирітство.

Читець: Кривда
У Івася немає тата.
Не питайте тільки чому.
Лиш від матері ласку знати
Довелось хлопчині цьому.
Він росте, як і інші діти.
І вистрибує, як усі.
Любить босим прогоготіти
По ранковій колючій росі.
Любить квіти на луках рвати,
Майструвати лука в лозі.
По городу галопом промчати
На обуреній, гнівній козі.
Але в грудях жаринка стука,
Є завітне в Івася одно
-Хоче він, щоб узяв за руку
І повів його тато в кіно.
Ну, й нехай би смикнув за вухо,
Хай нагримав би раз чи два,
Все одно він би тата слухав
І ловив би його слова...
Раз Івась на толоці грався,
Раптом глянув - сусіда йде.
Ти пустуєш тута, - озвався,
-А тебе вдома батько жде...
Біг Івасик, немов на свято,
І вибрикував, як лоша,
І, напевне, була у п'ятах
Пелюсткова його душа.
На порозі закляк винувато,
Але в хаті - мама сама.
- Дядько кажуть, приїхав тато,
Тільки чому ж його нема?...
Раптом стало Івасю стидно,
Раптом хлопець увесь поблід -
Здогадався, чому єхидно
Захихикав сусіда вслід.
Він допізна сидів у коноплях,
Мов уперше вступив у гидь,
З оченят, від плачу промоклих,
Рукавом витирав блакить.
А вночі він шугнув через грядку,
Де сусідів паркан стирчав,
Вибив шибку одну з рогатки
І додому спати помчав...
Бо ж немає тим іншої кари,
Хто дотепи свої в іржі
Заганяє бездумно в рани,
У болючі рани чужі...
(В. Симоненко)

Ведучий 1: Є два бажання, виконання яких може скласти справжнє щастя людини, - бути корисним і мати спокійну вість. І ще маги величезні сили душевні, аби осуджувати сваволю, жорстокість, ставати на повний зріст перед усіма людьми.

Ведучий 2: Україна пам'ятає свого вірного сина, без¬страшного гуманіста Василя Стуса, 65 річницю з дня наро¬дження якого ми святкували у 2003 році. На його честь було встановлено пам'ятник. Його девізом були слова:
Допомогти, зарадити, вступитись,
Стражденного в нещасті прихистить,
І зважитись боротися, щоб жити,
Та зважитись померти, аби жить.
Це був крик совісті, програма подальшого життя і боротьби. Великий приклад самопожертви заради щастя усіх.
Такий заповіт В. Стуса - бути добродієм. Жити, творячи добро, щоб звільнити свою душу від скверни і зла, щоб про¬світліти і піднестися над буденністю і марнотою.

Ведучий 1: А для того, щоб бути людиною з гармонійною душею, потрібно багато працювати над собою, вміти відрізняти людяність, гуманізм від жорстокості і свавілля, контролювати свої вчинки та намагатись ставитись до оточуючих так, як би ви хотіли, щоб ставились до вас.

Ведучий 2: Душа в процесі щоденного спілкування з іншими людьми має стати досконалою. Вона немов дорого¬цінний камінь проходить стадії обробки, шліфування. І кожен з нас має вибрати, яким шляхом іти, яким випробуванням піддати свою душу, адже поряд з позитивним завжди існує негативне, поряд з людяністю жорстокість. Для того, щоб перемогти жор¬стокість, треба зібрати всі цінності людського духу для боротьби з нею.

Ведучий 1. Людяність - це намагання залишитись люди¬ною, зберегти чисту совість у різних життєвих ситуаціях. Це не тільки свідчення духовної сили людини, а й намагання врятувати людину від духовної смерті, що часто страшніше від смерті фізичної.

Читець.
Не зобидь ні старця, ні дитину,
Поділись останнім сухарем.
Тільки раз ми на землі живемо,
У могилу не бери провину.
Зло нічого не дає, крім зла,
Вмій прощати, як прощає мати.
За добро добром спіши віддати,
-Мудрість завше доброю була.
Витри піт солоний із чола
І трудись, забувши про утому,
Бо людина ціниться по тому,
Чи вона зробила, що могла.
Скільки сил у неї вистачало,
Щоб на світі більше щастя стало, -
Для зла й неправди
Планета замала!
(Лунають дзвони, усі учасники виходять на сцену.)

Ведучий 1. З давніх-давен церковні дзвони, окрім бого¬служіння, повсюдно використовувались і як набат для спові¬щення про якесь лихо, біль, били на сполох під час пожежі, ворожого нашестя.

Ведучий 2. Сьогодні дзвони б'ють на сполох, закликаючи нас до милосердя і доброти. Бо тільки милосердя робить нас справжніми людьми.
Друзі! Добродії! Поряд з нами живуть, а може доживають свої останні дні ті, кому допомогти можемо тільки ми. Сьогодні, зараз, бо завтра може бути пізно.
Люди! Будьмо милосердні! Бо життя немилосердне до того, хто не вчинив милосердя.
Завершуючи нашу зустріч, хочу подякувати всім учасни¬кам за допомогу, слухачам за те, що знайшли терпіння вислу¬хати нас. І на останок хочу процитувати слова нашого великого пращура князя Володимира Мономаха, який говорив: "На світанні, побачивши сонце, з радістю прославляйте день новий і скажіть: Господи, дай мені віку до ліку, щоб я честю, совістю і добром виправдав життя своє".
Нехай вам щастить завжди і в усьому!

Категорія: Розробки виховних годин | Добавил: Меля (17.12.2008) | Автор: Мельничук Віталій
Переглядів: 6710 | Коментарі: 4 | Рейтинг: 4.9/10 |
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Форма входу
Логін:
Пароль:
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 8
Гостей: 8
Користувачів: 0
Copyright Стеценко Н.М. © 2016
Сайт управляється системою uCoz