Вікові кризи — неодмінна складова психологічного розвитку дитини, умова її переходу з однієї вікової сходинки на іншу. В кожному конкретному випадку вони перебігають по-різному — гостріше чи м'якше — і можуть викликати в дитячому організмі різні зміни, не завжди позитивні. Відтак постає низка питань. Як вчасно розпізнати в дитини симптоми вікових криз? Як слід поводитися дорослому, щоб не ускладнити процес розвитку кризи, щоб дитина вийшла з неї якомога безболісніше, з мінімальними психологічними та психосоматичними втратами? Як запобігти негативним наслідкам кризи? Пропонуємо педагогам поміркувати над цією проблемою разом з батьками своїх вихованців.
Вікові кризи дитини — явище нормальне, проте далеко не безпечне. Якщо дорослий недопомагатиме малюкові в цей складний для нього час, не розумітиме його потреб, не знатиме фізіологічних особливостей розвитку, навіть легка форма кризи може перетворитися на важке психічне захворювання. Часто батьки і вихователі не вміють розпізнати симптомів кризи, вважають, що дитина просто невихована, розбещена. Тому вони дозволяють собі підвищувати на неї голос, застосовують фізичні методи покарання, не усвідомлюючи, що в такий спосіб лише погіршують ситуацію. А згодом це може призвести до різноманітних функціональних порушень нервової системи дитини: неврозів, неврастенії, вегето-судинної дистонії, функціональних розладів шлунково-кишкового тракту (по типу (дискінезії) тощо. Діагностика криз ускладнюється ще й тим, що вони
не чітко визначені у віковому цензі, тобто можуть початися на півроку (а то й рік) раніше чи пізніше, ніж передбачається. Але в більшості випадків перші дві кризи в житті дитини припадають на період трьох та семи років.
Криза трьох років
Криза трьох років не обов'язково проявляється саме в три роки, іноді вона може розвинутися наприкінці періоду раннього дитинства.
Розглянемо її прояви на прикладі:
Маленький Богданчик завжди із задоволенням ходив у гості. Але якось недільного ранку, почувши, що батьки разом із ним збираються відвідати бабусю, забастував і почав плакати. З ним не стали сперечатися, поступилися його бажанню залишитися вдома. Але замість того, щоб вгамуватися, малюк почав репетувати ще сильніше. Адже йому все-таки дуже хотілося піти до бабусі. Наступного разу батьки спробували переконати сина, але він знову зайшовся плачем, повторюючи: "Не піду, не хочу, йдіть без мене!".
Як бачимо, за короткий проміжок часу в особистості дитини відбулися радикальні різкі зміни внаслідок внутрішніх переживань та конфліктів з довкіллям. Негативізм трирічної дитини є своєрідним протестом проти спроб дорослого нав'язати йому свою волю, зумовлений прагненням до самостійності. Адже дитина хоче, щоб батьки поцікавилися її думкою, порадилися з нею. Не отримуючи достатньої уваги до себе, малюк часто чинить усупереч волі дорослого, іноді навіть усупереч власним бажанням.
Отже, криза трьох років обумовлена двома основними психологічними змінами в особистості дитини: усвідомленням свого "Я" та, як наслідок цього, бажанням виділитися в будь-який спосіб з-поміж людей, що її оточують.
Перший пояс симптомів
Первинні психологічні прояви кризи трьох років називаємо першим поясом симптомів (за Л.С. Виготським). Сюди відносяться такі поведінкові ознаки, як негативізм та впертість.
Першим симптомом наростання кризи є негативізми.
Його слід відрізняти від звичайної неслухняності. Коли дитина вередує через те, що їй щось забороняють (наприклад, довго гратися надворі) або відмовляють у бажанні мати певну річ, — це лише негативна реакція на вимогу дорослого. Якщо ж дитина вчиняє всупереч волі дорослого тільки через те, що він її про щось просить чи чогось від неї вимагає — це прояв негативізму.
В таких ситуаціях батьки мають поводитися обережно: не вдаватися до рішучих каральних дій, а спокійно поговорити з дитиною, пояснити їй, що не бажають їй зла. Було б добре, якби дорослі стали для свого малюка добрими друзями — в його забавах, рольових іграх з певними. правилами і заборонами. В такий спосіб малий вчиться виконувати соціальні ролі, а відтак, стримувати свої бажання та емоції.
До того ж в грі формуються мотиви поведінки, увага, пам'ять, загартовується сила волі, що сприяє збереженню та зміцненню нервово-психологічного здоров'я дитини.
Другий симптом кризи — впертість, її не можна плутати з настирливістю. Якщо малюк забажав певну іграшку чи цукерку, але не може отримати негайно, він, зазвичай, буде її просити знов і знов, можливо, навіть почне вередувати, і, нарешті, дістане те, чого прагнув. Такий тип поведінки називається настирливістю. Проявом впертості буде, наприклад, ситуація, коли дитина наполягає, щоб їй купили іграшку лише якогось певного кольору чи тільки в певній крамниці, при цьому не аргументуючи свого вибору. Така реакція спрямована проти встановлених для дитини норм поведінки та способу життя, який склався в неї на цей час. Найчастіше таке трапляється в тих випадках, якщо дитина від народження перебувала під надмірною опікою дорослих.
Тож батькам слід послабити психологічний тиск на дитину, надати їй більше самостійності (хоча й не потурати її бажанням та спробам вередувати). Дошкільня треба привчати до того, що певні дії він має виконувати самостійно: зашнурувати взуття, застебнути ґудзики, прибрати в кімнаті, покласти іграшки на місце тощо. За добре зроблену справу дитину слід похвалити, купити (проте не завжди) щось смачненьке.
Другий пояс симптомів
До другого поясу симптомів Л. Виготський відносить наслідки основних. Найчастіше це невротичні реакції, перебіг яких досить болісний. У дітей спостерігається
енурез (нічне нетримання сечі), вони стають неохайними. Іноді виникають гіпобулічні синдроми — дитина раптом падає на спину, починає бити по підлозі ногами та руками й голосно кричати. Характерним у поведінці таких дітей є крайній негативізм. На цьому етапі розвитку кризи в дитини можуть виникнути певні психопатологічні розлади.
Психопатологічні розлади
Серед психопатологічних розладів виділяють кілька синдромів, перший з яких — синдром невропатії з проявами астенізації.
За наявності такого синдрому батьки помічають, що малий погано й неспокійно спить, що його мучать нічні жахи. Іноді в дитини можуть виникати труднощі з мовою, заїкування. Соматовегетативними проявами синдрому є такі, як: зригування, блювота, закрепи, порушення апетиту, вибірковість харчування, незначне підвищення температури тіла, запаморочення. Вихователі нерідко звертають увагу на надмірну активність дитини, підвищену збудливість, роздратованість, лабільність настрою, чредування, швидке психічне та фізичне виснаження.
Для дитини з синдромом невропатії треба встановити правильний режим дня. Вона має більше, ніж решта малят, перебувати на свіжому повітрі, особливо перед сном. Досить корисною в такому випадку буде музикотерапія — прослуховування заспокійливих релаксаційних композицій. За наявності таких ознак, як заїкування та гіпобулічний синдром треба обстежити малюка в дитячого невролога та психолога, оскільки ці симптоми можуть виникнути внаслідок ураження певних ділянок головного мозку (зокрема внаслідок пологової чи будь-якої іншої черепно-мозкової травми), а також за наявності застійних вогнищ збудження при епілепсії.
Через лабільність настрою такий малюк може бути джерелом виникнення конфліктів у групі дітей. Але на нього не можна кричати. Натомість педагогові слід уважно стежити за поведінкою такого вихованця і вчасно розряджати напружену атмосферу.
Другий синдром, який заслуговує на увагу, це гіпердинамічний синдром. В наукових колах ще й досі точиться дискусія, до якого виду розладів його віднести — психопатологічних чи психіатричних. Прояви синдрому такі: неспокійні рухи п'ястей рук і стіп ніг, непосидючість, розпорошеність уваги (дитина не здатна сердитися на виконанні певної дії, не може вислухати співрозмовника, постійно щось губить), нетерплячість, метушливість (відповідає на питання не замислюючись, не дослухавши його до кінця), підвищена балакучість, знижене відчуття безпеки тощо.
Психосоматичними проявами синдрому є: "жуйка" (повторне пережовування відригуваної їжі); закрепи як прояв депресії та вегетативних розладів чи як наслідок підвищеної сором'язливості; симптом спотвореного апетиту (вживання в їжу неїстівних предметів), що може бути зумовлено неправильним вихованням дитини; нетримання калу внаслідок відсутності контролю за актом дефекації. В дитини можуть бути прискорене серцебиття та дихання, підвищена пітливість долонь (гіпергідроз), функціональні розлади шлунка та жовчовивідних шляхів, що виявляється в періодичних болях у животі, особливо після хвилювання чи перенесеного стресу.
Проте надмірна рухливість може бути викликана також гіперфункцією щитовидної залози. Тому дитину з такими поведінковими характеристиками слід спочатку обстежити в ендокринолога.
Дітей з гіпердинамічним синдромом слід постійно чимось зацікавлювати, спрямовуючи їхню надмірну енергію в певне русло, наприклад, запропонувати малятам швидкі рухливі ігри. Вони мають бути 'насамперед різнопланові та динамічні (наприклад, гра в піжмурки, в м'яча). Проте дитина не має перевтомлюватися. Тому рухливі групові ігри слід чергувати зі спокійними заняттями, краще в індивідуальному режимі: педагог може помалювати разом з вихованцем, почитати книжку з яскравими малюнками, виліпити щось з пластиліну. Головне, щоб дитина відчувала, що її розуміють і люблять, дослухаються до ЇЇ думки.
Криза семи років
На межі між дошкільним і шкільним віком у дитини проявляється ще одна криза — криза семи років. У цей період дитина дуже швидко росте, "витягується" вгору. В її організмі відбуваються важливі зміни: дозріває нер¬вова система, встановлюється гормональний баланс.
Криза проявляється у певних особливостях поведінки дитини, не властивих для неї до настання цього віку: втраті дитячої безпосередності, вередуванні, манірності, клоунаді. Порушення розвитку особистості молодшого школяра найчастіше може відбуватися з однієї причини: розцінювання батьками та педагогами навчальної діяльності як пріоритетної щодо ігрової. Така позиція призводить до соціально-психологічної дезадаптації дитини, а з часом і до значних порушень в її поведінці.
Причиною фізіологічного, характеру може бути недостатній розвиток у дитини функціональних систем мозку, які забезпечують навчальну діяльність. Щоб знати, як правильно поводитися з дитиною за таких симптомів у тій чи іншій ситуації, слід звернутися до психолога.
Розглянемо деякі особливості поведінки дитини в цей період та педагогічні помилки батьків на прикладі оповідання О. Купріна "Білий пудель". Хлопчик Тріллі навмисне здійняв істерику через те, що не захотів пити гірку мікстуру. І спочатку він вередував саме з цієї причини. Але потім лише задля "перемоги" над дорослими він продовжує емоційну бурю, вимагаючи, щоб батьки купили йому собаку. В обох випадках батьки задовольнили бажання малого. Поступливість батьків та нерозуміння ними потреб дитини в цьому випадку лише ускладнили кризу, що призвело до істеричних реакцій та надмірної заглибленості дитини у власні емоції. Отже, неправильне виховання може призвести до деформації самооцінки малюка. Якщо це вже трапилося, подальшу педагогічну роботу треба спрямувати на корекцію самооцінки дитини. Одним із можливих засобів здійснення такої корекції може бути заохочення дитини та аргументоване оцінювання дій. Проте тут варто пам'ятати, що хвалити дитину варто в присутності інших, а висловлювати догану тільки наодинці, щоб не завдати малюкові психічної травми.
Ураження певних ділянок кори та підкірки головного мозку, зазвичай, виявляють пізніше, вже у процесі навчання дитини. Кожна ділянка мозку відповідає за певні функції організму людини. Так, ураження потиличної ділянки може призвести до недостатнього зорового сприймання і як наслідок — недостатнього розуміння інформації (навчального матеріалу). В результаті уражень на підкорковому рівні знижується працездатність дитини, з'являється сонливість, порушуються прості рефлекси (посилюються або послаблюються), виникають неконтрольовані емоції, відчуття тривоги, нудьги, агресивність; труднощі з мовленням, читанням та письмом, плануванням подальшої діяльності; розпорошеність уваги, зниження пам'яті, втрата контролю і критичного ставлення до результатів власної праці.
Батькам, які помітили в дитини хоча б один з перелічених симптомів, слід негайно звернутися до дитячого невролога, щоб з'ясувати причину і характер (органічний чи функціональний) цих змін. Так, причинами органічного ураження мозку можуть бути травми черепа, пухлини, дистрофічні зміни мозкової тканини, інтоксикації.
Щоб вчасно помітити та ліквідувати негативні кризові зміни, і батькам, і педагогам слід бути максимально уважними до кожної дитини, враховувати її індивідуальні особливості, ставитися до неї як до самостійної особистості і створювати сприятливі умови для різнобічної реалізації цієї особистості на кожному віковому етапі розвитку.
|
